Романюк В.Г.

ШАНОВНІ СТУДЕНТИ ВАМ ПРОПОНУЮТЬСЯ ЛЕКЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ З НАСТУПНИХ ДИСЦИПЛІН:

1. Безпека життєдіяльності (БЖД) - ІV-Д, ІІІ-ІБС ( завдання надсилайте у вайбер)

2. Основиви економічних теорій - ІІ -і курси ( завдання надсилайте у вайбер)

3. Соціологія - ІІІ- Т, ІІІ-ІБС (Завдання надсилайте у вайбер)

УСПІХІВ   



БЖД    БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Завдання для ІV-Д та ІІІ - ІБС курсів

ТЕМА: Небезпеки та їх класифікація.

Оцінка ризику небезпек та концепція прийнятного ризику

Під поняттям небезпека розуміють такі впливи, котрі можуть наносити збитки здоров'ю людини, створювати загрозу життю та утруднювати функціонування різних органів організму людини.

          Під поняттям безпека (населення, господарських об’єктів, природного довкілля) у надзвичайних ситуаціях розуміють стан захищеності населення, господарських об’єктів i природного довкілля від небезпеки в надзвичайних ситуаціях. Всі небезпеки життєдіяльності людини за способом дії поділяються на постійні та випадкові.

       У свою чергу, постійні небезпеки в залежності від джерела їх виникнення поділяються на техногенні та антропогенні.

       Техногенні небезпеки є результатом помилок, закладених при проектуванні та експлуатації окремих приладів, устаткування та технічних систем у цілому. Вони здійснюють не тільки прямий, а й опосередкований вплив на результати діяльності людини.

      Антропогенні небезпеки виникають при промисловому забрудненні навколишнього природного середовища.

      Соціально-політичні небезпеки є результатом нестабільної політичної ситуація в країні, економічного спаду виробництва, міжнаціональних сутичок. Наслідками їх впливу можуть бути втрата економічних зв’язків, напружена соціальна ситуація в суспільстві, громадянські війни тощо.

     Техногенно-антропогенні небезпеки проявляються при аваріях на енергетичних, біологічних об'єктах, транспортних комунікаціях, вони пов’язані з катастрофічними змінами в навколишньому середовищі в результаті господарчої діяльності людини та науково-технічного прогресу.

     Природні небезпеки є результатом стихійних лих: землетрусів, повеней, снігових лавин, гроз, злив, зсувів тощо. Вони в більшості випадків діють періодично i викликають короткострокові небажані наслідки.

     Наслідком прояву небезпек є нещасні випадки, аварії, катастрофи, які супроводжуються смертельними випадками, скороченням тривалості життя, школою здоров’я, шкодою природному чи техногенному середовищу, дезорганізуючим впливом на суспільство або життєдіяльність окремих людей.

 Найбільш важливими кількісними характеристиками небезпек є квантифікація й ризик небезпеки.

        Квантифікація небезпеки [(від лат. quantum - скільки та від facio - роблю) - кількісний вираз, вимірювання якісних ознак (наприклад, оцінка в балах майстерності спортсменів)], або кількісна оцінка збитків, заподіяних нею, залежить від багатьох чинників, наприклад, від кількості людей, що знаходились у небезпечній зоні, кількості та якості матеріальних (у тому числі природних) цінностей, що там перебували, природних ресурсів тощо.

       З метою уніфікації будь-які наслідки небезпеки визначають як шкоду. Кожен окремий вид шкоди має своє кількісне вираження (наприклад, кількість загиблих або хворих, площа зараженої території, вартість зруйнованих споруд тощо). Найбільш універсальним кількісним засобом визначення шкоди є вартісний засіб – визначення шкоди в грошовому еквіваленті.

        Ризик – це міра можливості виникнення небезпеки або частота з якою вона може проявлятися. Ризик (R) визначається як відношення кількості подій з небажаними наслідками (n) до максимально можливої їх кількості (N) за конкретний період часу (рік, місяць, годину тощо):

R = n/N

       Наведена формула дозволяє розрахувати розміри загального та групового ризику. При оцінці загального ризику величина N визначає максимальну кількість всіх подій, а при оцінці групового ризику – максимальну кількість подій у конкретній групі, що була вибрана із загальної кількості за певною ознакою (наприклад, люди, що належать до однієї професії, віку або статі; транспортні засоби одного типу тощо).

      Будь-яка система, яка надає деякій рівень переваг (особистих, соціальних, технологічних, наукових або промислових), містить обов’язковий елемент ризику. Існує ризиковий баланс між відомими перевагами та недоліками, наприклад, харчових консервантів, радіації для медичної діагностики тощо. Отже, безпека є відносним поняттям - абсолютної безпеки для всіх умов та обставин не існує.

       З метою ідентифікації небезпек і вибору заходів захисту від їхнього впливу проводиться якісний аналіз небезпек. Аналіз починають з визначення потенціальних джерел небезпеки, які можуть спричинити аварію. Потім виявляються небезпеки мало вірогідні, які не можуть або практично не можуть привести до аварій i не здійснюють суттєвого впливу на навколишнє середовище.      

        Завдання або оптимальна надійність (ступінь ризику) визначається в залежності від затрат на технічні системи безпеки. Надійність технічних систем знижується із-за дефектів, які виникають у процесі виробництва комплектуючого обладнання, порушення специфікаційних режимів роботи, проведення нештатних робіт та помилок операторів.

        Однак усяка діяльність людини, яка направлена на створення матеріальних благ, супроводжується використанням енергії, забезпечити нульовий ризик у діючих системах неможливо й тому абсолютної безпеки не існує.

        Суть концепції допустимого ризику полягає в прагненні до такої величини безпеки, котру сприймає суспільство в даний проміжок часу.

        Сприйнятий ризик поєднує в собі технічні, економічні, соціальні, політичні аспекти i становить собою компроміс між рівнями безпеки i можливостями її досягнення.

        Фактично ми всі щодня приймаємо рішенця про співвідношення ризику з вигодою – наприклад, як переходити вулицю, їхати на машині або йти пішки, відносяться до того ж типу. Як  правило, ми згодні погодитись на відому долю ризику, як ціну за вибраний нами спосіб життя.

      Усе це дозволяє сформулювати аксіому про постійну небезпеку діяльності - будь-яка діяльність потенційно небезпечна.

Завдання для самостійної роботи:

1.      Кількісні характеристики небезпек.

 Література [1,3,4].

ТЕМА:Надзвичайні ситуації техногенного характеру.

Загальна класифікація надзвичайних ситуацій. Надзвичайні ситуації техногенного характеру

       Класифікація надзвичайних ситуацій – це система, згідно з якою надзвичайні ситуації поділяються на класи i підкласи в залежності від їх характеру (згідно з Постановою Кабінету міністрів України від 15 липня 1998 р. «Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій» та «Положення про класифікацію надзвичайних ситуацій»).

       Метою класифікації надзвичайних ситуацій є створення ефективного механізму оцінки події, що стала або може статися у прогнозований термін, та визначення ступеня реагування на відповідному рівні управління.

       Загальними ознаками надзвичайних ситуацій є:

·         наявність або загроза загибелі людей чи значне порушення умов їх життєдіяльності;

·         заподіяння економічних збитків;

·         істотне погіршення стану природного довкілля.

       Надзвичайна ситуація (НС) - це спричинена джерелом небезпеки ситуація, за якої на певній території, акваторії чи господарському об’єкті порушуються нормальні умови життя та діяльності 11 людей, виникає загроза їх життю чи здоров'ю, завдається шкода об’єктам економіки, особистому майну та природному довкіллю.

      Відповідно до причин походження подій, що можуть зумовити виникнення НС на території України, розрізняються:

1. надзвичайні ситуації техногенного характеру;

2. надзвичайні ситуації природного характеру;

3. надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру;

4. надзвичайні ситуації венного характеру.

       Джерелами надзвичайних ситуацій бувають як невідворотні сили природи (землетруси, повені, епідемії, захворювання тощо) так i антропогенні чинники, пов'язані із сучасними рівнями розвитку промисловості, концентрацією енергетичних речовин, подальшим освоєнням природних ресурсів.

       Окремим джерелом надзвичайних ситуацій сьогодні виступають напруження в соціальнополітичній сфері (міжетнічні конфлікти, релігійні протистояння, територіальні претензії, тероризм, політична боротьба за владу, вплив зарубіжної культури на національну, недостатність чи відсутність інформації тощо).

        Отже, в цілому, джерело небезпеки – це аномальне природне явище, небезпечна подія техногенного походження, поширення інфекційних хвороб людей, сільськогосподарських тварин, рослин, а також застосування сучасних вражаючих засобів, зміна соціально-політичних відносин у суспільстві, внаслідок чого склалася чи може виникнути надзвичайна ситуація.

       За природними особливостями 85 % території України характеризуються складними інженерно-геологічними умовами, для яких притаманним є розвиток небезпечних природних та техногенних процесів і явищ. На території України можливе виникнення практично всього спектра небезпечних природних процесів – великі повені, катастрофічні затоплення, снігопади, землетруси, зсуви тощо. За даними Міністерства надзвичайних ситуацій (МНС) України тільки в період 1997-2001 рр. було зареєстровано близько 6,4 тис. надзвичайних ситуацій, у тому числі більше 2 тис. – техногенного характеру й майже 1 тис. – природного характеру. За цей період у надзвичайних ситуаціях загинуло близько 50 тис. чоловік; матеріальні збитки від дії надзвичайних ситуацій склали 3,1 млрд. грн., з них 2,9 млрд. грн. (93%) – збитки від природних надзвичайних ситуацій та 0,2 млрд. грн. (7%) – від техногенних.

        НС техногенного характеру – це транспортні аварії (катастрофи), пожежі, неспровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду) небезпечних хімічних, радіоактивних, біологічних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на потенційно небезпечних об'єктах, інженерних мережах i спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах тощо.

       Аварія – це небезпечна подія техногенного характеру, що створює на об'єкті, території або акваторії загрозу для життя i здоров'я людей i призводить до руйнування будівель, споруд, обладнання i транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи завдає шкоди довкіллю.

       Катастрофа – це великомасштабна аварія чи інша подія, що призводить до тяжких, трагічних наслідків.

        Антропогенні катастрофи (АЕК) - це катастрофи, які спричинені людиною, її нерозумною діяльністю, яка закінчується не тільки аварією, а й значними змінами навколишнього середовища, що призводять відразу або в недалекому чи віддаленому майбутньому, до патологічних змін в організмі людини.

        За швидкістю розвитку АЕК поділяються на:

·         повільні - зумовлені акумуляцією (накопиченням) шкідливих речовин в організмі людини внаслідок поступового, іноді. скритого їх надходження з довкілля з наступним загостренням хронічних захворювань i смертю багатьох людей;

·         швидкі - розвиваються протягом приблизно 6 годин;

·         миттєві - при яких люди гинуть за короткий проміжок часу - до 1 години.

У залежності від кількості людей, що загинули, розрізняють:

·         дрібні - викликають загибель не більше десяти людей;

·         великі - загибель більше десяти людей.

АЕК також можуть бути ненавмисні (випадкові, спонтанні) i навмисні (знищення природи з метою позбавити противника свободи пересування, укриття місцевих джерел їжі, води тощо).      

         Технологічні катастрофи. 

Умови виникнення технологічних катастроф:

·         існування джерела ризику - підприємства, виробничі засоби або технологічні процеси, які передбачають використання небезпечних речовин та матеріалів, місця захоронення токсичних i промислових відходів;

·         дії факторів ризику - звільнення енергії (вибух, запалення) або токсичних речовин у кількостях або дозах, що являють безпосередню загрозу життю людей.

Особливу небезпеку являють підприємства хімічного, металургійного, нафтогазового, енергетичного комплексів, наприклад, сьогодні на території України розміщується понад 1500 хімічно небезпечних об'єктів.

Завдання для самостійної роботи

1.      Класифікація надзвичайних ситуацій.

2.       Література [1,3,4,5].

Тема:  Надзвичайні ситуації  природного  характеру.

Екстремальні природні явища.

        НС природного характеру – це небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні, морські та прісноводні явища, деградація ґрунтів чи надр, природні пожежі, зміна стану повітряного басейну, інфекційна захворюваність людей, сільськогосподарських тварин, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, зміна стану водних pecypciв та біосфери тощо.

       Небезпечне природне явище – це подія природного походження або результат діяльності природних процесів, які за своєю інтенсивністю, масштабом поширення i тривалістю можуть вражати людей, об'єкти економіки та довкілля.

      Природні процеси – це процеси, які безперервно змінюючись розвиваються в природному середовищі під дією сонячної та внутрішньої енергії землі. Вони виникають в літосфері, атмосфері, біосфері i забезпечують розвиток природного середовища.

      Події природного походження або результат діяльності природних процесів (пилові бурі, селі та снігові лавини, паводки, зливи, зсуви, карст та землетруси), які за своєю інтенсивністю, масштабом поширення i тривалістю, можуть становити безпосередню небезпеку для здоров'я людини, відносяться до небезпечних (екстремальних) природних явищ або стихійних лих.     

       Активізації й посиленню стихійних явищ сприяє значний видобуток корисних копалин, інтенсивне використання земельних, лісових, водних pecypciв, подальший розвиток зрошення та осушення земель, прокладання інженерних комунікацій, ліній електропередач та зв'язку, будівництво промислових об'єктів та штучних водосховищ.

      На території України найчастіше трапляються:

·        геологічно небезпечні явища - зсуви, обвали та осипи, осідання земної поверхні тощо;

·        стихійні погодні явища - зливи, урагани, сильні снігопади, ожеледиця, град;

·        гiдрологiчнi небезпечні явища - повені, паводки та iн.;

·        природні пожежі лісових та торф'яних масивів;

·        масові інфекції та хвороби людей, тварин та рослин.

       Деякі з небезпечних стихійних явищ розвиваються локально, інші - охоплюють великі регіони, окремі держави та материки. Незалежно від джерела зародження, стихійні явища характеризуються значною потужністю i різною тривалістю - від декількох хвилин до декількох годин, діб, місяців.

        Їх також можна поділити на прості, що включають один компонент (сильний вітер, зсув тощо) та складні, що включають декілька одночасно діючих компонентів (сильний вітер i дощ, сильна злива i паводок тощо) у поєднанні з техногенними факторами.

       Аварії природного характеру можна класифікувати за такими основними ознаками:

·        за масштабністю наслідків відповідно до територіального поширення;

·        за розмірами заподіяних економічних збитків та людських втрат;

·        за кваліфікаційними ознаками надзвичайних ситуацій.

У випадку, якщо масштабність наслідків природних аварій дуже велика, на території України чи якоїсь її частини може бути об'явлена Зона надзвичайної екологічної ситуації.

      Зона надзвичайної екологічної ситуації – це окрема місцевість України, на якій виникла  надзвичайна екологічна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі (втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та pecypciв унаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах), що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави.

 Завдання для самостійної роботи

1.     Екстремальні природні явища на території України. Література [1,3,4,5].

ТЕМА: Геологічні небезпечні явища.

Космічні катастрофи пов’язані з падінням на Землю великих метеоритів, астероїдів і комет, які спричиняли до масового вимирання біоти. Вони й досі недостатньо вивчені, отже, найбільш небезпечні.

        Падіння небесних тіл зіграли важливу роль в історії Землі. За останні 600 млн. років відбулося приблизно 5 подій, внаслідок яких за порівняно стислий проміжок часу відбулися значні зміни фізичного та хімічного складу океану, атмосфери, що спричинило у свою чергу докорінні зміни флори й фауни Землі. В останні десятиріччя завдяки аеро- і космічному фотографуванню на поверхні Землі знайдено понад 100 кратерів ударного походження з розмірами до 200 км у діаметрі й з віком до 2 млрд. літ

       Проте середній інтервал часу між падіннями таких значних об'єктів - приблизно 500 тис. років, і таку подію можна передбачити за кілька десятків років, використовуючи дані астрономічних спостережень.

       Землетрус – це раптове звільнення потенційної енергії земних надр у вигляді пружних подовжніх і поперечних хвиль, які розповсюджуються по всіх напрямках. Виникаючі коливання й деформації земної кори часто приводять до катастрофічних переміщень земної поверхні.

        Щорічно на Землі відбувається від 300 до 500 землетрусів, силою 7 балів і вище, з яких, у середньому, один землетрус є катастрофічним і десять сильно руйнівних. Першість за кількістю землетрусів утримують Японія та Чилі – понад 1000 у рік, або 3 на добу.

        Землетрус - це лихо з прямою й непрямою (вторинною) дією на природне середовище у вигляді обвалів, цунамі, снігових лавин тощо. Воно викликає величезне число жертв і великі матеріальні збитки. По числу жертв землетруси поступаються тільки повеням і ураганам. Усього в XX ст. у результаті землетрусів загинуло не менше 800 тис. чоловік.

          До теперішнього часу ще не вдається надійно передбачити місце, час і силу землетрусів, а оцінка вірогідності майбутніх поштовхів, особливо сильних, у багатьох регіонах виявляється далекою від реальності.

          По сейсмічному районуванню України близько 120 тис. км2 її території з населенням понад 11 млн. чоловік знаходиться в зоні можливих землетрусів силою 6 - 9 балів (за шкалою MSK).

          У сейсмічному плані найбільш небезпечними областями в Україні є Закарпатська, ІваноФранківська, Чернівецька, Одеська та АР Крим.

         Техногенна діяльність людини за останні роки призвела до суттєвої знижки сейсмічної стійкості понад 70% території України та збільшила сейсмонебезпеку за рахунок стимуляції схилових гравітаційних процесів, розвитку техногенного карсту, підтоплення тощо.

          Виверження вулканів - породжують стихійні лиха для всього живого, руйнують цілі міста, перетворюють рельєф і річкову мережу, впливають на грунтово-рослинний покрив і змінюють ландшафт тощо.

          У світі налічується приблизно 4 тис. вулканів, із них діє - 540. Прояв сучасного вулканізму приурочений до областей альпійської складчастості.

           На території України присутні тільки процеси грязьового вулканізму, які локалізовані в її південний частині – на Керченському півострові та прилеглій акваторії Азовського моря. Серед діючих грязьових вулканів виділяються два основні види – із постійним спокійним режимом виверження та з активними викидами на протязі кількох діб, що супроводжуються вибухами та локальними землетрусами.

          Цунамі (від японського слова, яке означає, "велика хвиля, що заливає бухту") є довгоперіодичними морськими гравітаційними хвилями, що володіють великою руйнівною силою. Виникнення цунамі частіше за все пов'язано із сильними підводними (90% від загальної 14 кількості цунамі) або прибережними землетрусами. Можуть бути й інші причини їх виникнення – це підводні вулканічні виверження, великомасштабні підводні або берегові зсуви й обвали, скидання в океан великих мас порід або льоду, підводні вибухи ядерних зарядів, падіння в океан гігантських метеоритів тощо.

          Близько 75% цунамі припадає на Тихоокеанське узбережжя, із районом Середземного моря пов'язано 12% випадків цунамі, з Атлантичним океаном - 9%, з Індійським океаном - 3%.

          Цунамі траплялися й на Кримському узбережжі України. У Чорному морі, наприклад, за відомостями різних джерел, за останні 2 тис. років било відзначено 26 випадків цунамі, більша частина яких була пов'язана із землетрусами.

            Узбережжя Криму є областю локальної підвищеної сейсмічності. За 1853-1966 рр. тут спостерігалося 82 землетруси з магнітудою від 5 до 9 за шкалою Ріхтера. Зона осередків землетрусів розташована уздовж континентального схилу безперервною смугою від Севастополя до Феодосії з максимальною активністю в Ялти. Учені вважають, що ймовірність виникнення на узбережжі Чорного моря сильного землетрусу (і як наслідок - цунамі) така: 7 балів буває раз в 100 років, 8 балів - в 500 років і 9 балів - раз у тисячоліття.

            Зсуви – це зміщення на схилах гірських порід різного складу, будови й об'єму з переважанням механізму ковзання по наявній поверхні чи зоні (або той, що виникає в процесі руху), коли зсувні зусилля більше міцності порід.

            За особливостями геологічної будови значна частина України належить до зсувних зон (крім Поліської низовини). Згідно з регіональним картуванням зсувів та створеним за цими роботами кадастром, у межах України виділено більше 20 тис. зсувних геосистем. Крім цього зсуви поширені майже в 200 містах та селищах міського типу (тільки в м. Києві зсувні процеси охоплюють до 40 км2 зсувонебезпечних схилів, де зафіксовано 170 зсувів загальною площею 0,32 км2 ), що створює постійну загрозу виникнення надзвичайних ситуацій та небезпеки для життєдіяльності населення.

          В основному, зсуви притаманні західним областям України, узбережжю Чорного та Азовського морів, характерні для зон тектонічних утворень, високих терас, ухилів ерозійних систем, правих берегів річок і водоймищ.

          Обвал – це обвалення окремих брил, блоків і крупних об'ємів гірських порід із крутих і прямовисних схилів, що долають свій шлях до місця падіння по повітрю (це частіше всього вивалення) або шляхом скачування по схилу, перекидання й розколювання (власне обвали).

            На ділянках розвитку обвалів постійно існує постійна загроза для життя й діяльності людей, для збереження та нормального функціонування інженерних споруд.

            На території України більшість сучасних обвалів (понад 80%) пов’язані з антропогенним фактором – вони виникають в основному при неправильному проведенню робіт, при будівництві та гірських розробках.

            Провали – це процеси, що пов'язані з обваленням покрівлі над карстовими печерами, суфозійними порожнинами в лесах або над гірськими виробками.

            Провали, перш за все, представляють безпосередню загрозу для інженерних споруд. У результаті провалів часто втрачаються цінні сільськогосподарські землі, утруднюється їх розорювання й ефективне використання сільськогосподарських машин, відомі навіть випадки провалу останніх і загибель людей.

              На території України поширення провалів техногенного походження пов’язане з розробками родовищ солей (Прикарпаття, Донбас), сірки (Передкарпаття), вугілля (Донбас), нафти та газу (Дніпровсько-Донецька западина), а також обумовлене гідромеліоративними роботами в межах поширення закритих форм карсту.

             Дефляція - це процеси пов'язані з видуванням піщаних, пилуватих і соляних часток ґрунту, їх перенесенням і накопиченням на суміжних територіях.

              Дефляційні процеси можуть реалізуватися або у вигляді пилових бур, які відносяться до групи катастрофічних процесів, або у вигляді довготривалого вітрового рознесення - вітрової ерозії, яку можна кваліфікувати як небезпечний процес.

              На території України понад 5,9 млн. га орних земель уражені вітровою ерозією ґрунтів. Пилові бурі, які за останні 100 років виникали в лісостеповій зоні України 23 рази, а за останні 40 років - 16 разів, знесли мільйони тонн родючих ґрунтів у Луганській, Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській областях та в Криму.

              Яружна ерозія – це процес розмиву тимчасовими водотоками зв'язних і пухких гірських порід на схилі з утворенням одиничних, витягнутих уздовж схилу глибоких крутосхильних форми рельєфу або цілої системи негативних форм рельєфу - ярів.

             Яружна ерозія найбільш широко поширена в лісостеповій і степовій зонах, у межах північно-західної частини Північного Причорномор'я, на правобережних крутосхильних ділянках долин Дністра, Південного Бугу, межиріччя Дунай-Дністер тощо, де щільність ярів змінюється від 25 до 100 на 100 км2 із перевищенням на окремих ділянках цієї величини. Швидкість розвитку ярів не перевищує 1-2 м/рік.

           Сприяють утворенню ярів такі техногенні чинники, як розораність земель, вирубка лісу, підрізування схилів, масовий випас худоби тощо. У великих індустріальних містах зростання ярів відбувається швидше.

           Інтенсивною яружною ерозією уражено 18% території України (за даними Держкомзему, площа ярів становить 141 тис. га), переважно в Хмельницькій, Вінницькій, Чернівецькій, Одеській, Київській, Черкаській, Кіровоградській областях та АР Крим.

            Водна ерозія ґрунтів відбувається в результаті площинного змиву під дією тимчасових водних потоків і приводить до руйнування верхнього найродючішого гумусового горизонту ґрунтів.

            За останні 30 років площа еродованих земель в Україні зросла майже в 1,5 рази. Інтенсивною ерозією уражено 18% території країни, від водної ерозії та дефляції потерпає понад 17 млн. га. У Донецькій області еродоване 70% ґрунту, у Луганській - 61,6%, в Одеській - 56%. У цілому збільшення площі еродованих земель складає щорічно близько 80 тис. га, а збитки через ерозію оцінюються понад 9 млрд. грн. Найбільш уражені водною ерозією землі в центральному та південно-східному регіонах країни.

             Карстовий процес полягає в розчиненні й вилуговуванні гірських порід підземними водами, що рухаються, з утворенням своєрідних поверхневих форм рельєфу і підземних порожнин у вигляді порожнин, каналів, галерей, печер тощо. Карстові процеси часто супроводжуються провальними явищами.

              На понад 60% території України поширені процеси карстоутворення, причому 27% території охоплені відкритими формами (вирви, колодязі, провали тощо). Карст розповсюджено на площах, де розвинуті гірські породи, що карстуються (карбонатні, сульфатні та соленосні), у межах Волинської, Рівненської, Донецької, Луганської, Хмельницької, Тернопільської, Вінницької, Миколаївської областей та АР Крим.

             Абразія - це процес руйнування берегів озер і морів під дією хвиль, течій, приливів і відливів, який приводить до зміни контурів берегової лінії та до її переміщення в бік суші.      

            Прибережна смуга Азовського й Чорного морів у межах України займає до 2870 км (із них піддаються абразії до 60%), має виняткову рекреаційну цінність, відрізняється підвищеною щільністю населення та динамічним економічним розвитком. Берегова смуга внутрішніх водосховищ та інших поверхневих водних об'єктів України становить майже 15 тис. км, з яких більше 16% мають високий рівень ураженості абразійними процесами. Довжина берегів, вже зруйнованих абразією на Чорному морі, дорівнює 914 км, а на Азовському – 253 км, що загалом складає 40% від загальної довжини їх берегової лінії.

            Просідання - це здатність лесових порід зазнавати вертикальну деформацію під дією власної ваги породи або під спільним впливом ваги породи й додаткового навантаження від споруди при замочуванні водою.

             Процеси просідання можуть істотно змінити умови життєдіяльності людини через деформацію й ускладнення експлуатації інженерних споруд.

             В Україні лесові ґрунти займають більше 65% від території країни. Практично вся територія Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської, частково Харківської, Вінницької та Полтавської областей складена просідаючими ґрунтами. У зв'язку з просіданням лесових ґрунтів починається осідання поверхні землі, що викликає нерівномірне осідання фундаментів і, як наслідок, нерівномірні деформації, крени, недопустимі тріщини й навіть руйнування наземних конструкцій, будинків та споруд, нерідко створюючи критичні ситуації. В Україні дія процесів просідання призвела до деформації понад 10 тис. будинків і споруд.

             Суфозія (визначення ВНДІІБ Держбуду Росії) – це процес хімічного і механічного руйнування та виносу потоками підземних вод окремих компонентів і крупних мас дисперсних і зцементованих уламкових порід, у тому числі тих, що складають структурні елементи скельних масивів.

              На території України суфозійні процеси розповсюджені на багатьох ділянках ПодільськоБуковинської, Західно-Поліської, Південно-Східної, Донбаської та Рівнинно-Кримської карстових областей. Головна причина виникнення суфозійних деформацій на цих територіях – надмірний водовідбір або водовідлив при виконанні гірничих роботах.

Завдання для самостійної роботи

1.     Зсуви на території України.

2.     Література [1,5].

ТЕМА: Природні пожежі.

Гідрологічні небезпечні явища. Метеорологічні стихійні явища

 Природні пожежі.

Пожежі в лісі виникають унаслідок дій деяких природних факторів. Часто трапляється, що ліс підпалює блискавиця. На території України блискавиці викликають біля 5% лісових пожеж.

        У залежності від виду матеріалу, що горить, пожежі в лісі бувають:

·         низові,

·         підземні (торф'яні),

·         верхові.

Лісові та торф'яні пожежі становлять собою небезпечне стихійне явище, при котрому вогнем знищуються великі матеріальні цінності та можливе ураження людей.

 Небезпечними факторами є:

·         висока температура, яка викликає загорання предметів, які можуть горіти, та ураження людей;

·         задимлення великих районів, яке спричиняє подразливу дію на людей та утруднює боротьбу з пожежею;

·         обмеження видимості тощо.

Гідрологічні небезпечні явища

Повінь – це значне затоплення місцевості за рахунок підйому рівня води в річці або озері, частіше за все пов’язане зі сніготаненням або інтенсивними зливовими дощами й обумовлено своєрідним режимом опадів, які спостерігаються щороку в один і той же сезон.

           Повені завдають величезної шкоди біоті й людині, загрожуючи 3/4 поверхні Землі. За статистикою з 1000 повеней 100 мають катастрофічні наслідки. За даними ЮНЕСКО, від повеней у ХХ ст. загинуло 9 млн. чоловік.

           На більшості річок України спостерігається весняна повінь (березень-квітень). Найбільш вірогідними зонами можливих повеней на території України є:

          у північних регіонах – басейни річок Прип’ять, Десна та їх притоки. Площа повені лише в басейні р. Прип’ять може досягати 600-800 тис. га;

         у західних регіонах – басейни Верхнього Дністра (площа може досягти 100-130 тис. га), річок Тиса, Прут, Західний Буг (площа можливих затоплень 20-25 тис. га) та їх притоки;

         у східних регіонах – басейни р. Сіверський Донець із притоками річок Псел, Ворскла, Сула та інші притоки Дніпра;

          у Південному й Південно-Західному регіонах – басейни приток Нижнього Дунаю, р. Південний Буг та її притоки.

          Високі повені найбільш притаманні річкам Дніпро, Дністер, Дунай та Сіверський Донець. Вони супроводжуються затопленням значних територій та спричиняють необхідність часткової евакуації людей і тварин, завдають значних матеріальних збитків.

           Для річок Карпат і Кримських гір більш характерним є паводковий режим.

          Сели (від арабського слова, яке означає, "бурхливий потік") - це тимчасові грязекам’яні гірські руслові потоки, що характеризуються високим умістом твердого матеріалу (не менш ніж 100-150 кг на 1 м3 ) і різким підйомом рівня. Відрізняються раптовим виникненням і швидким рухом (від 2 до 10 м/сек.).

           В Україні площа ураження селевими потоками становить понад 3% від усієї території. У Закарпатті селеві потоки поширені на 40% території, в Івано-Франківській області – на 33%, у Чернівецькій області – на 15% та в Криму – на 9%. Найбільшого розповсюдження селеві процеси набули в Карпатах (виявлено 219 селевих басейнів) та Кримських горах. Під вплив селевих 17 потоків у Карпатах і Криму підпадає понад 30 населених пунктів, шляхи сполучення та мережі комунікацій.

           Снігові лавини – це раптовий зсув великих мас снігу зі стрімких гірських схилів унаслідок порушення сталості снігу.

           Схід лавини, що приводить до загибелі людей або до значних екологічних наслідків, відбувається у світі в середньому не рідше одного разу на рік, із середнім інтервалом у кожному гірському районі не більше 20 років. Вони можуть бути наслідком або недостатньої вивченості чинників лавинної небезпеки, або усвідомленого ухвалення ризику, коли вартість протилавинних споруд виявляється більшою, ніж збитки від лавини. Особливо небезпечно раптове пробудження рідко діючих лавинних осередків, де сліди лавини на місцевості вже зникли.

            На території України снігові лавини поширені в гірських районах Карпат і Криму.     

            Метеорологічні стихійні явища.

            Стихійні погодні явища - це метеорологічні явища, що за своїми кількісними значеннями, інтенсивністю та районами поширення наносять значні збитки народному господарству (сильні дощі, хуртовини, густі тумани, заморозки, пилові бурі, ожеледь). Як правило, стихійні явища спостерігаються в комплексі - сильні дощі (злива), гроза, град та штормовий вітер або хуртовина, сильний вітер та погіршення видимості.

           Найбільш поширені небезпечні погодні явища, що мають місце в Україні, такі: .

·         сильні зливи (Карпатські та Кримські гори); .

·         град (на всій території України); .

·         сильна спека (степова зона); .

·         суховії, посухи (степова та східна лісостепова зона); .

·         урагани, шквали, смерчі (більша частина території); .

·         пилові бурі (південний cxiд степової зони); .

·         сильні тумани (південний схід степової зони); .

·          сильні заметілі (південний cxiд степової зони); .

·         снігові заноси (Карпати); . значні ожеледі (степова зона); .

·         сильний мороз (північ Полісся та схiд лісостепової зони).

         Протягом останнього десятиріччя в Україні зафіксовано понад 200 випадків виникнення катастрофічних природних явищ, метеорологічного походження зі значними збитками. Частіше всього повторюються сильні дощі, снігопади, ожеледі, тумани. Рідше бувають пилові бурі, крижані обмерзання.

         В Україні щорічно спостерігається до 150 випадків стихійних метеорологічних явищ.     

        Найбільше від них потерпає степова зона, де помічені явища, притаманні як для теплої (сильна спека, пилові бурі, суховії, лісові пожежі), так i холодної (сильні морози, сильна ожеледь) пори року.

        Для Українських Карпат найбільш характерні сильні зливи, що спричиняють селеві та зливові потоки, град, сильні вітри, заметілі, сильні снігопади, тумани.

Завдання для самостійної роботи

1.      Стихійні погодні явища на території України.

2.      Література [1,5].

                                        РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

«БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ»

1.     Джигирей В.С., Житецький В.Ц. Безпека життєдіяльності. – Львів.: «Афіша», 2010. – 256 с.

2.     Дмитрук О.Ю., Щур Ю.В. Безпека життєдіяльності. – К.: ВЦ «Київський університет», 2009. – 209 с.

3.     Желібо Є.П., Заверуха Н.М., Зацарний В.В. Безпека життєдіяльності. – К.: «Каравела», Львів: «Новий Світ-2000», 2011. – 328 с.

 4. Пістун І.П. Безпека життєдіяльності: Навч. посіб. – Суми: «Університет. книга», 2013. – 301 с.

ТЕМА: Біологічні небезпеки

ПЛАН

1.     Отруйні рослини.

2.     Допомога людині при вживані отруйної рослини.

3.     Отруйні тварини та їх вплив на організм людини.

    До біологічних небезпек належать макроорганізми (рослини та тварини) і патогенні мікроорганізми, збудники інфекційних захворювань (бактерії, віруси, грибки, рикетсії, спірохети, найпростіші).

Отруйні рослини – це рослини, що виробляють і накопичують у процесі життєдіяльності отруту, що викликає отруєння тварин і людей. Людям відомо більше 10 тис. видів таких рослин.

Токсичною речовиною отруйних рослин є різні сполуки, які належать переважно до алкалоїдів, глюкозидів, кислот, смол, вуглеводнів тощо.

Отруйні рослини, що містять алкалоїди, вражають центральну нервову систему, в них збудлива або гнітюча дія, негативно впливають на роботу серця, шлунка, нирок і печінки. До них належать: блекота чорна, дурман звичайний, беладонна звичайна, сімейство макових, аконіт джунгарський.

Отруйні рослини, що містять серцеві глікозиди, викликають ураження серцево-судинної системи й одночасно діють на шлунково-кишковий тракт і центральну нервову систему. Це – конвалія травнева, всі види наперстянок, вовче лико (вовча ягода).

Отруйні рослини, що містять органічні кислоти, в разі потрапляння у шлунок викликають ураження шлунково-кишкового тракту й одночасно діють на центральну нервову і серцево-судинну системи. Прикладом є вороняче око.

Рослини, що містять ефірні масла, викликають ураження шкіри і слизових оболонок, а в разі проковтування – ураження шлунково-кишковоготракту. Це рослини переважно родини жовтцевих (жовтець їдкий, жовтець отруйний, жовтець повзучий), родини зонтичних (вех отруйний, цикута отруйна, болиголов, борщовик) та чистотіл.

За ступенем токсичності рослини поділяють на:

–отруйні (бузина трав’яниста, конвалія, плющ, сімейство лютикових);

     –дуже отруйні (олеандр, ракитник, всі види наперстянок, пасльону, рододендрону тощо);

–смертельно отруйні (блекота чорна, беладона, дурман, болиголов,

цикута, вовче лико, всi види аконiту).

До отруйних рослин також зараховують деякі види грибів. З отруйних грибів найвідоміші поганки (чия отрута майже миттєво викликає ядуху, судоми, білу гарячку) і мухомори.

Крім того, є багато отруйних грибів, що маскуються: несправжні лисички, неправдиві опеньки, двійники боровиків – жовчні та сатанинські гриби, несправжні валуї тощо. Деякі їстівні гриби (зморшкові, молочна трава, деякі сироїжки) за неправильного приготування також викликають небезпечне отруєння організму.

Під час отруєння будь-якими рослинами спостерігається прихований період. Тривалість його може коливатися від декількох хвилин до доби, залежно від видів небезпечної хімічної речовини.

Допомога людині, яка з’їла отруйну рослину, така сама, як і в разі харчового отруєння: промивання шлунку, викликання блювоти, приймання ентеросорбентів, обволокувальних речовин, очисні клізми. При опіках ефірними маслами після дотику до веху, жовтцю, чистотілу необхідно змити небезпечну речовину водою з уражених ділянок тіла. Потім необхідно збризкати їх протиопіковими аерозолями й накласти стерильну марлеву серветку або чисту попрасовану тканину. Для подальшого лікування отруєння чи опіку необхідно звернутися до лікаря.

							Таблиця
		Отруйні тварини та їхній вплив на організм людини
	Тваринний організм				Вплив на організм людини
	Павуки (тарантул, чорна вдова)				Надзвичайно сильні больові відчуття, головний
					біль, слабкість, порушення свідомості, судоми,
					тахікардія, підвищення тиску, летальні випадки
	Кліщі	(коростяні,		іксодові,	Укуси, почервоніння, стан загального отруєння
	аграсові)
	Комахи (оса,		бджола,	шершень,	Алергічні реакції, анафілактичний шок, неврози
	мураха, жук, гусениця)				шкіри, запалення,	больові	відчуття, летальні
					наслідки
	Морські тварини (скат, морський				Уколи, слабкість, деколи втрата свідомості, діарея,
	дракон,	скорпена,		коралові	судоми, порушення дихання, зниження тиску,
	поліпи, медуза, морський їжак)				летальні випадки
	Рептилії (кобра, гюрза, ефоя,				Параліч скелетної й дихальної мускулатури,
	щитомордник,		гримуча змія,		пригнічення функцій центральної нервової та
	морська змія та інші змії)				дихальної систем,	в’ялість,	апатія, гальмування
					рефлексів, патологічний сон, летальні випадки

Внаслідок істотного погіршення екологічного стану довкілля у міських агломераціях відбуваються різкі зміни місцевої флори і фауни, які супроводжуються інтенсивним поширенням переносників збудників різних хвороб людини і домашніх тварин (іксодові кліщі, численні паразити та ін.). Значну загрозу становлять також безпритульні домашні тварини і щурі, які переносять сказ, туляремію, гельмінти, внаслідок чого ґрунт у парках і скверах міст стає джерелом серйозних інфекцій.

У природі також можлива зустріч з хворою чи пораненою твариною. Звірі, як правило, чують людину задовго до того, як вона зможе побачити їх, і, за рідкісним винятком, завжди намагаються уникнути такої зустрічі. Однак, якщо потривожити тварину, переслідувати її або поранити, вона може стати небезпечною.

Змія зразу не нападає. Спочатку вона шипить, робить фальшиві випади – неначе попереджає і ніби пропонує розійтись мирно. Як тільки людина відступить – гадюка негайно ховається.

Захист від кліщів – це перш за все заходи безпеки, про які треба пам’ятати, знаходячись за містом. 

По-перше,краще триматися подалі від пасовищ, місць водопою або годування худоби, чагарників, ярів і балок.

По-друге,необхідно бути відповідно одягненим: одяг повинен бути з довгими рукавами, закрите взуття, довгі штани, головний убір.

По-третє,необхідно періодично оглядати себе і тих, хто з вами, для виявлення кліщів, які присмокталися, оскільки присмоктування проходить безболісно і непомітно.

Якщо ви виявили кліща, що присмоктався, то потрібно:

1.Змастити місце укусу кліща будь-яким рослинним маслом або жирним кремом.

2.Зробити нитяну петлю, накинути на кліща, що присмоктався, затягнути

її і похитуючими рухами спробувати висмикнути комаху з ранки.

3.Обробити ранку йодом.

4.Обов’язково доставити укушеного в травмпункт, а кліща – в спеціальну лабораторію, щоб перевірити його на предмет інфікованості енцефалітом; якщо кліщ виявиться заражений, потерпілому потрібно терміново пройти профілактику.

5.Якщо видалити кліща повністю не вийшло, то обов’язково потрібно звернутися до лікаря, який витягне залишки комахи хірургічним способом, обробить ранку і спостерігатиме за потерпілим до того часу, поки не переконається, що небезпеки для здоров’я  немає.

Література.

1.     Джигирей В.С., Житецький В.Ц. Безпека життєдіяльності. – Львів.: «Афіша», 2010. – 256 с.

2.     Дмитрук О.Ю., Щур Ю.В. Безпека життєдіяльності. – К.: ВЦ «Київський університет», 2009. – 209 с.

Блекота чорна

      Дурман звичайна

     Беладонна звичайна

     Аконіт джунгарський                                                        

     Конвалія травнева

     Вовча ягода                                                                                 

     Жовтець їдкий

      Борщівник.

Дом. завдання.

Уважно прочитайте лекцію та пригадайте, чи доводилося Вам наражатися на біологічну небезпеку. Що це було і яку допомогу Ви отримали?

ТЕМА: Хімічна безпека

       
       На території України розміщено близько двох тисяч хімічно небезпечних об’єктів. Їхня діяльність пов’язана із виробництвом, використанням, зберіганням і транспортуванням сильнодіючих отруйних речовин (СДОР), а в зонах їхнього розміщення проживає понад 22 млн. осіб.

Небезпека функціонування цих об’єктів пов’язана із ймовірністю аварійних викидів (виливів) великої кількості СДОР за межі об’єктів, оскільки на багатьох з них зберігається 3-15-добовий запас хімічних речовин.

До найбільш небезпечних токсичних хімічних речовин належать:

· деякі сполуки металів(органічні та неорганічні похідні ртуті, мишяку, кадмію, свинцю, талію, цинку та інших); 

·  карбоніли металів (тетракарбоніл нікелю, пентакарбоніл заліза тощо);

·  речовини, що мають ціанисту групу(синильна кислота та її солі, нітрили, органічні ізоціаніти ); 

·  сполуки фосфору(хлорид фосфору, фосфін та ін.);

·  фторорганічні сполуки(фтор оцтова кислота та її ефіри, фтор етанол, фтор гідрони, галогени(хлор, бром).

До дуже токсичних СДОР належать: 

·  мінеральні й органічні кислоти(азотна, фосфорна, сірчана, оцтова);

·  луги(аміак, їдкий калій та інші);

·  сполуки сірки (диметил хлорид, сульфат і фторид сірки);

·  деякі спирти та альдегіди кислот;

·  феноли, крезоли та їх похідні.

      Хімічно небезпечні речовини поділяються за характером впливу на організм людини та за шляхом потрапляння до нього.

 За характером впливу:

·  токсичні – оксид вуглецю, оксиди азоту, метафос, хлорофос, карбофос;

·  сенсибілізуючі (алергени) – антибіотики, смоли, пил тощо;

·  мутагенні, що впливають на спадковість – свинець, марганець тощо;

·  такі, що впливають на репродуктивну функцію – радій та ін.

За шляхом потрапляння до організму:

 · через органи дихання;

·  через шкіру та слизові оболонки;

·  через шлунково-кишковий тракт.

Тема: Соціально-політичні небезпеки, їхні види та особливості.

План

1.     Конфлікти

2.     Тероризм

3.     Алкоголізм

4.     Тютюнокуріння

5.     Наркоманія

6.     СНІД  – синдром набутого імунодефіциту

       Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників.

      Спосіб розв’язання конфліктів припускає їх розподіл на антагоністичні (насильницькі) конфлікти та компромісні (ненасильницькі).

   Насильницькі (антагоністичні) конфлікти являють собою способи розв’язання суперечностей шляхом руйнування структур усіх сторінконфліктерів чи відмови всіх сторін, крім однієї, від участі в конфлікті. Ця сторона і виграє.

       Ненасильницькі (компромісні) конфлікти допускають декілька варіантів їх вирішення за рахунок взаємної зміни цілей учасників конфлікту, термінів, умов взаємодії.

      Сфери прояву конфліктів украй різноманітні: політика, економіка, соціальні відносини, погляди й переконання людей. Виділяють політичні, соціальні, економічні, організаційні конфлікти.

     Політичні конфлікти – зіткнення з приводу розподілу владних повноважень, форми боротьби за владу.

     Соціальний конфлікт являє собою суперечності в системі стосунків людей (груп), що характеризується посиленням протилежних інтересів, тенденцій соціальних спільнот та індивідів. Різновидом соціальних конфліктів вважаються конфлікти трудові чи соціально-трудові, тобто у сфері трудової діяльності. Це велика група конфліктів, що останнім часом виникають у нашій країні дуже часто у вигляді страйків, пікетів, виступів великих груп працівників.

      Економічні конфлікти являють собою широкий спектр конфліктів, в основі яких лежать суперечності між економічними інтересами окремих особистостей, груп. Це боротьба за певні ресурси, пільги, сфери економічного впливу, розподіл власності тощо. Зазначені види конфліктів поширені на різних рівнях управління.

      Організаційні конфлікти є наслідком ієрархічних відносин, регламентування діяльності особи, застосування розподільчих відносин в організації: використання посадових інструкцій, функціонального закріплення за працівником прав та обов’язків; упровадження формальних структур управління; наявності положень з оплати й оцінювання праці, преміювання співробітників.

       За спрямованістю впливу виділяють вертикальні й горизонтальні конфлікти. Характерною рисою їх є розподіл обсягу влади, який знаходиться в опонентів на момент початку конфліктних взаємодій у вертикальних конфліктах обсяг влади зменшується по вертикалі зверху донизу, що й визначає різні стартові умови для учасників конфлікту: начальник − підлеглий, вища організація − підприємство, засновник − мале підприємство. У горизонтальних конфліктах відбувається взаємодія рівноцінних за обсягом наявної влади чи ієрархічним рівнем суб’єктів: керівники одного рівня, фахівці − між собою, постачальники − споживачі.

       Ступінь виразності конфліктного протистояння припускає виділення за формою прояву прихованих і відкритих конфліктів. Відкриті конфлікти характеризуються явно вираженим зіткненням опонентів: сварки, суперечки, зіткнення. Взаємодія регулюється нормами, що відповідають ситуації й статусу учасників конфлікту. У разі прихованого конфлікту відсутні зовнішні агресивні дії між сторонами-конфліктерами, але при цьому використовуються непрямі способи впливу. Це відбувається за умови, що один з учасників конфліктної взаємодії побоюється іншого, або ж у нього немає достатньої влади й сил для відкритої боротьби.

       Міжгрупові конфлікти − конфлікти між різними групами, підрозділами, у яких зачіпаються інтереси людей, об’єднаних на період конфлікту в єдині згуртовані спільноти. Слід зазначити, що ця згуртованість може зникнути відразу після припинення конфлікту, але в момент відстоювання загальних інтересів єдність групи може бути досить значною.

       Міжособистісні конфлікти являють собою зіткнення індивідів із групою, між собою, боротьбу за інтереси кожної зі сторін. Це один із найбільш розповсюджених видів конфліктів. Досить часто після завершення конфлікту виникає ще один етап – постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт.

       Терор став складовою сучасного життя, набув глобального характеру.

       Тероризм – форма політичного екстремізму, застосування чи загроза найжорстокіших методів насилля, включаючи фізичне знищення людей та залякування для досягнення певних цілей.       

       Найбільш поширеними терористичними актами є: 

· напади на державні або промислові об’єкти;

·  захоплення державних установ або посольств;

·  захоплення літаків або інших транспортних засобів;

·  викрадення або насильницькі дії проти жертви

·  політичні вбивства;

·  вибухи та масові вбивства, розраховані на залякування;

·  розповсюдження інфекційних хвороб.

        Через неможливість країн з екстремістською чи релігійноекстремістською державною ідеологією вести проти інших країн війни старого типу, екстремістські угруповання цих країн неминуче повинні були звернутися до “зброї слабких” – терору, а глобалізація світу також неминуче повинна була надати їх діям глобального характеру, тобто призвести до світової терористичної війни. Ця війна почалась давно, але світ помітив це 11 вересня 2001 року після трагедії в Нью-Йорку та Вашингтоні.

        Алкоголь – висококалорійний продукт, швидко забезпечує енергетичні потреби організму. А в пиві і сухих виноградних винах до того ж є цілий набір вітамінів та ароматичних речовин. Усе це правильно, але алкоголь ніколи не може бути корисною речовиною і лише тимчасово призводить до вдаваного поліпшення стану.

       Алкогольні напої паралізують діяльність абсолютно всіх органів людини. Як і нікотин, алкоголь – наркотик, до якого швидко звикають і не задовольняються малими дозами.

       Стадії розвитку алкоголізму мають певну закономірність. Перший прийом викликає захисну реакцію – адже організм прийняв отруту. Це можуть бути нудота, блювання, головний біль, запаморочення і таке інше. Ніяких приємних відчуттів при цьому не виникає. Однак при повторних прийомах алкоголю настає ейфорія, а захисна реакція поступово слабшає. З часом стан ейфорії стає для людини потребою, і вона вже не може обходитись без алкогольних напоїв. Внаслідок неодноразових прийомів алкоголю залежність від нього постійно зростає, за відсутності алкоголю людина починає відчувати хворобливий стан, який дуже важко переноситься. Різко знижується працездатність, виникає головний біль, тремтять кінцівки, людину морозить ˗ це характерні симптоми абстинентного синдрому (алкогольне похмілля). В такому стані найкраще знімає головний біль повторний прийом алкоголю, а це тільки закріплює залежність людини від нього. Поступово ця залежність перетворюється на нестримний потяг негайно, якомога швидше знайти і прийняти алкоголь.

       У нашому організмі немає жодного органу, на який би алкоголь не діяв негативно. Незначна кількість його всмоктується в порожнині рота, далі ˗ в системі травлення: в шлунку – біля 20% і в кишечнику – близько 80%. Вже через 5 хвилин після вживання спиртного алкоголь виявляється в крові, а через 2 години всмоктується повністю. Алкоголь всмоктується досить швидко в кров, яка розносить його по всьому організму. Але розподіляється алкоголь в різних тканинах організму нерівномірно і, як встановлено, основна його доза потрапляє в мозок.

       

        Тютюнокуріння.

       Сьогодні смертність населення України визначається передусім неінфекційними захворюваннями, тісно пов’язаними з широким розповсюдженням факторів ризику, які характерні для поведінки людини.

       Серед них тютюнокуріння – основна причина передчасної смерті, якій можна запобігти. Тютюн ˗ фактор ризику більш ніж 25 хвороб.

       Наведемо цифри та факти щодо куріння: 

     за оцінками ВООЗ біля третини дорослого населення світу (серед яких 200 мільйонів – жінки) курять;

      кожного року в світі тютюн викликає 3,5 мільйонів смертей, або 1000 –щодня; 

      за прогнозами, глобальна тютюнова “епідемія” забере життя 250мільйонів сучасних дітей та підлітків.

        Наркотики – це речовини, рослинного чи синтетичного походження, які потрапляючи в організм змінюють одну чи декілька функцій, а внаслідок багаторазового вживання призводить до психічної або фізичної залежності.

        Психічна залежність − це форма взаємовідносин між наркотиком і особистістю, які залежать як від специфічності ефекту наркотику, так і від потреб особистості, котрі цей наркотик задовольняє.      

        Чим швидше наркотик задовольняє ці потреби та викликає очікуваний емоційний стан, тим складніше перебороти звичку вживання цього наркотику. В умовах сильної психічної залежності позитивний психологічний стан особистості залежить тільки від того, чи є наркотик під рукою. Врешті-решт він стає необхідною умовою нормального стану особистості. У випадку відсутності наркотику людина катується, і щоб виправити настрій або поліпшити стан, наркоман намагається знайти його за будь-яку ціну. Відсутність наркотику, до якого людина звикла і від якого стала психологічно залежною, може найдраматичнішим чином вплинути на все її життя. Потреба в наркотику стає найголовнішою в житті наркомана, він перестає виконувати свої обов’язки, кидає сім’ю і друзів, концентруючи всі свої інтереси на добуванні та вживанні наркотиків. Психічна залежність, згадки про приємні відчуття є головними факторами, пов’язаними з хронічним отруєнням психотропними наркотиками, а в окремих випадках ці фактори можуть бути єдиними.     

          Фізична залежність – це стан адаптації, який виражається в явних порушеннях фізіології у випадку припинення вживання наркотиків. Це явище перебуває в безпосередньому зв’язку з фармакологічною дією наркотику на живу клітину.

          Класичною ознакою виникнення фізичної залежності є поява абстинентного синдрому, який фактично свідчить про “наркотичний голод”. Абстинентний синдром характеризується низкою проявів у психічній та фізичній сферах, специфічних для кожного окремого виду наркотику. Цей стан полегшується або зникає після введення того самого наркотику або речовини, яка має такі ж психо-фармакологічні властивості.

          Сьогодні наркоманія є світовою проблемою, вона присутня на всіх континентах і демонструє тенденцію до непохитного зростання. Група експертів ВООЗ визначила наркоманію як “стан епізодичного або хронічного отруєння, викликаний багаторазовим введенням наркотику”. Комітет експертів ВООЗ розрізняє в наркоманії як хворобі два стани – залежність та звикання.

          З точки зору психофармакологічного впливу наркотики можна розподілити на три великі групи: 

·        наркотики, які пригнічують діяльність центральної нервової системи (опіати, барбітурати);

·         наркотики, які збуджують діяльність центральної нервової системи (амфетаміни, кокаїн, гашиш); 

·        наркотики, які викликають галюцинації (марихуана, мускатний горіх, ЛСД, мескалін, псилоцибін).

         Серед речовин, які при надходженні в організм депресивно впливають на вищу нервову діяльність, виділяють опіум та його похідні, а також барбітурати. Їх загальною ознакою є здатність до зняття психологічної напруги і до послаблення невпевненості у собі й сором’язливості; вони змінюють емоційну реакцію на біль, уповільнюють реакції, порушують координацію руху. Вживання цих препаратів у великих дозах викликає сон, серйозні порушення свідомості, призводить до безпам’ятства і навіть смерті. Ефекти цих наркотиків використовуються в медицині.

         Процес звикання до наркотику розвивається поступово протягом тижнів, місяців і навіть років, тому важко визначити межу часу, на котрій людина стає наркоманом. Але навіть незважаючи на термін виникнення залежності, життя наркомана зазнає кардинальних змін, коли це відбувається. Тоді всі його дії спрямовані на те, щоб дістати наркотики, які стають єдиною річчю на світі, яка здатна принести йому задоволення. Сім’я, друзі, робота, навчання, їжа, секс, здоров’я – все це відходить на другий план. Усі наркомани, незважаючи на те, чим вони займаються, де живуть, скільки у них грошей, який їх рівень розумового розвитку, в цьому відношенні живуть однаково. їх перша думка одразу після пробудження – де і як дістати наркотик. Немає такої жертви, яку не можна б було принести заради наркотику.

          З часом наркомани перестають реагувати на інші види задоволення. Ніщо для них не може буди кращим за наркотичний “кайф” і ніщо не може бути страшніше за абстинентну кризу, тобто “ломку”. В цей період наркоман здатний на вбивство, крадіжку, зраду заради мінімальної дози наркотику. Усі дні життя наркомана, по суті, однакові.

          Наркоманія – це важке захворювання, що завдає серйозної шкоди здоров’ю, призводить до деградації особистості, інвалідності і смерті в молодому віці.

          Наркомани є найбільш небезпечною групою ризику захворювання на СНІД (серед хворих на СНІД 70% – це наркомани). Це зумовлено як фактором введення наркотиків ін’єкцією, так і ризикованою психічно неадекватною поведінкою в різних життєвих ситуаціях, в тому числі і сексуальній.

          СНІД  “Чума XX і вже XXI століття” – СНІД – за роки своєї історії перетворився на один з найнебезпечніших чинників, що негативно впливають на розвиток особистості й суспільства в усьому світі.

         Перше повідомлення про СНІД з’явилося у Сполучених Штатах Америки 1981 року, відтоді він став епідемією світового масштабу. Отже, СНІД ˗ смертельне захворювання людини, що викликається ВІЛ (вірусом імунодефіциту людини).

         Шляхи передання ВІЛ-інфекції :

·    при статевому контакті з інфікованою людиною;

·    під час переливання крові та під час пересадки органів та тканин;

· при неодноразовому використанні голок та шприців наркоманами, нанесенні татуювання; 

· при пошкодженні шкірних покривів, слизових оболонок медичним інструментом, забрудненим ВІЛ, при контакті з інфікованими ВІЛ тканинами та органами;

·  від інфікованої матері – плоду під час вагітності чи при годуванні  грудним молоком.

        Хвороба не передається: через рукостискання, через поцілунок, через їжу, через предмети домашнього вжитку, при купанні в басейні, душі, через спортивні предмети; через укуси комах, при догляді за хворими в разі дотримання правил особистої гігієни.

        ВІЛ може вразити кожного, хто практикує поведінку, пов’язану з підвищеним ризиком: використовує голки та шприци після інших осіб, вступає у статеві контакти з випадковими особами або з інфікованими особами без використання презерватива.

        У багатьох людей після першого інфікування симптоми не виявляються. Проте у декого впродовж одного-двох місяців після зараження розвивається захворювання, що нагадує грип, спостерігається підвищення температури, головний біль, збільшення периферичних лімфатичних вузлів. Ці явища, як правило, тривають від одного тижня до місяця, а потім зникають. Більш стійка і тяжка симптоматика у дорослих може виникнути і через десять років після зараження, а у дітей з вродженою ВІЛ- інфекцією – через два роки. Тривалість такого безсимптомного періоду має значні індивідуальні коливання.

         Оскільки ефективної вакцини проти СНІДу не існує, єдиним способом запобігти інфекції є уникнення ситуацій, що несуть ризик зараження, таких, як спільне використання голок та шприців або практика небезпечних статевих стосунків.

ТЕМА: 

ЕКОЛОГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ ПІД ЧАС ЗБОРУ ТВЕРДИХ ПОБУТОВИХ ВІДХОДІВ У СМІТТЄВОЗ

        Проблема накопичення твердих побутових відходів (ТПВ) є однією з найактуальніших і найважливіших серед проблем забруднення навколишнього середовища. Незначна частина цих відходів на протязі близько 25 років утилізуються на сміттєспалювальних заводах, частина з яких на сьогоднішній день припинила своє існування, у зв’язку з тим, що скидала у атмосферне повітря сполуки хлору, фтору, формальдегіди та феноли в великих обсягах. Зараз майже всі ТПВ вивозяться в місця захоронення і чекають подальшої долі.

         Із зростанням кількості міст та промислових підприємств постійно збільшується кількість відходів . Спостерігаючи за щоденним накопиченням відходів, не може не лякати те, який потужний потік матеріалів усіх видів рухається лише в одному напрямку – від місця видобування ресурсів на смітник. Так само, як природні екосистеми залежать від кругообігу речовин, так стійке існування технологічного суспільства, зрештою, залежатиме від людської здатності і вміння рециклізувати практично всі види матеріалів. У зв’язку з цим найдоцільніше застосовувати не один метод, а розробляти комплексну програму ліквідації відходів.     

      

 Побутові відходи – тип відходів, що створюються у житловокомунальному господарстві (побуті). До ТПВ відносять картон, газетний, пакувальний або споживчий папір, всіляку тару (дерев'яна, скляна, металева); предмети та вироби з дерева, металу, шкіри, скла, пластмаси, текстилю та інших матеріалів, що вийшли з ужитку або втратили споживчі властивості; зламані або застарілі побутові прилади, – сміття, а також сільськогосподарські та комунальні харчові відходи. Проблема впливу ТПВ на довкілля є однією з найгостріших та найактуальніших екологічних проблем України. Майже для кожного населеного пункту характерна ситуація перевантаження сміттєзвалищ, куди вивозяться відходи за допомогою сміттєвозів , а також велика кількість несанкціонованих місць їх складування

        

Облік ТПВ не здійснюється ефективно. Наприклад, дуже важко встановити реальну кількість ТПВ, що утворюються в населених пунктах. Найбільш наближені до цього числа дані – кількість вивезених ТПВ на полігони і сміттєзвалища. Однак залишається доволі значна кількість необлікованих ТПВ, оскільки система поводження з ними в Україні працює неефективно, а в багатьох населених пунктах взагалі не діє.

        ТПВ є специфічною формою речовинної субстанції, що утворюється у сфері споживання людиною матеріальних благ, тобто це гетерогенна суміш складного морфологічного складу, яка включає чорні і кольорові метали, папір і текстильні компоненти, скло, пластмаси, що відрізняються за хімічним складом та призначенням, харчові і рослин залишки, каміння, кістки, гуму та ін.

           Відмітними особливостями ТПВ від інших субстанціональних відходів (енергетичних, речовинних, інформаційних, інтелектуальних) є: локалізоване просторове розташування; генетично властива їм хімічна неоднорідність.

        Накопичення ТПВ у всіх регіонах України та по країні в цілому характеризується тим, що в найбільш густо населених і промислово розвинених регіонах з високим відсотком міського населення обсяги відходів, які накопичуються, значно вищі, ніж у сільськогосподарських. При цьому переважна кількість відходів припадає на великі міста з мільйонним і більше населенням. Кожні п'ять років кількість ТПВ в індустріально розвинених країнах світу зростає в середньому на 10%, тому сьогодні благополуччя і саме існування світової спільноти напряму залежать від вирішення проблеми ТПВ.

        Тому доцільно використовувати пристрій для збору та реєстрації статистичних даних у пунктах завантаження ТПВ у сміттєвоз.

       Пристрій відноситься до каналоутворюючої апаратури та призначений для підрахунку по кожному вхідному каналу кількості імпульсів, які надходять від імпульсних інтерфейсів і видачі даних про кількість підрахованих імпульсів, а також забезпечує архівування даних в флеш-пам’яті. Напруга живлення складає (220±40) В. Діапазон робочих температур: від -20 до +55 ºС. Ступінь захисту – ІР54. Споживана потужність – 15 Вт. Напрацювання на відмову – 100000 год.

        Отже, одним із найбільш актуальних завдань у сфері поводження з твердими побутовими відходами є створення належних умов збору, сортування та подальшої переробки і використання відходів, які мають ресурсну цінність і споживчу вартість як вторинної сировини (або ресурсоцінні відходи). Запропоновано схему приладу, який в подальшому може допомогти у сфері поводження з відходами, що допоможе мінімізувати наслідки екологічної катастрофи, яка вже сталась на цей час.

ДОМ. завдання: Опрацюй лекцію. Яка Ваша думка. Напиши.

- Чи достатньо місцева влада робить для створення умов у сфері поводження з твердими побутовими відходами?( що на Вашу думку необхідно зробити, щоб покращити ситуацію.) 
- Що Вам відомо про сміттєпереробні підприємства на Вінниччині? ( де вони є, чи достатньо, їх  ?)

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ковальський В. П. Обґрунтування доцільності використання золошламового в’яжучого для приготування сухих будівельних сумішей / В. П. Ковальський, В. П. Очеретний, М. С. Лемешев, А. В. Бондар // Ресурсоекономні матеріали, конструкції, будівлі та споруди. – Рівне : Видавництво НУВГіП, 2013. – Випуск 26. – С. 186-193.

2. Ковальський В. П. Шламозолокарбонатий прес-бетон на основі відходів промисловості / В. П. Ковальський, А. В. Бондарь // Тези доповідей XХІV міжнародної науково-практичної конференції, Харків, 18-20 травня 2015 р. – Харків, НТУ «ХПІ», 2015. – С. 209.

3. Березюк О. В. Структура машин для збирання та первинної переробки твердих побутових відходів / О. В. Березюк // Вісник машинобудування та транспорту. – 2015. – № 2. – С. 3-7.

4. Березюк О. В. Оптимізація завантаження твердих побутових відходів у сміттєвози / О. В. Березюк // Системи прийняття рішень в економіці, техніці та організаційних сферах : від теорії до практики : колективна монографія у 2 т. – Павлоград : АРТ Синтез-Т, 2014. – Т. 2. – C. 75-83.

 Зазвичай, розподіляють відходи на кілька основних категорій:

пластик, папір, скло, органічні відходи та метал.

                Основи економічних теорій для ІІ-х курсів

Тема 7: Попит і пропозиція в ринковому механізмі

Мета заняття: з’ясувати зв’язок понять ціна, витрати, корисність', ознайомити з основними методами ціноутворення: ринкове та неринкове ціноутворення; виявити, як діють ринок, закон попиту та закон пропозиції, як виявляються і визначаються попит і пропозиція; установити відмінності між зміною величини попиту і зміною попиту; установити відмінності між зміною величини пропозиції і зміною пропозиції.

Основні поняття: ціна, попит, величина попиту, крива попиту, закон попиту, детермінанти попиту, пропозиція, величина пропозиції, крива пропозиції, закон пропозиції, детермінанти пропозиції.

Тип заняття: вивчення нового матеріалу.

ХІД ЗАНЯТТЯ

I. Організаційний момент

ІI. Мотивація навчальної та пізнавальної діяльності

III. Вивчення нового матеріалу

Шановні студенти уважно прочитайте лекцію і виконайте

 одну з 2-х запропонованих вправ, а також складіть словничок термінів. 

ТЕМА:  Попит і пропозиція в ринковому механізмі

План

1.     Зміст, поняття «ціна» та основні методи ціноутворення

2.     Економічна природа ринкового попиту

3.     Економічна природа ринкової пропозиції

Протягом багатьох поколінь учені замислюються над питанням: що ж являє собою ціна, що лежить в її основі, чому товари обмінюються на інші в певних пропорціях?

Ціна як важлива складова ринкової економіки є еквівалентом обміну товарів. Ціна є грошовим вираженням вартості товару тільки в разі існування рівноваги між попитом і пропозицією. Іноді коливання цін може бути зумовлене не вартістю, а іншими причинами. Через це універсальним визначенням ціни слід вважати таке: ціна (price) — це грошова сума, що сплачується за конкретний товар.

Існує багато методів ціноутворення, тому кожна фірма обирає той, який відповідає її інтересам. У ринкових умовах найширше застосовуються методи, які у своїй основі спираються на витрати, попит, конкуренцію.

Ринкова угода, що передбачає домовленість про ціну, відбувається за умови, коли бажання покупців придбати товар збіглося з бажанням продавців його продати.

Економічна природа ринкового попиту

Найважливішим суб’єктом ринку і ринкового механізму є споживач. Споживач — це суб’єкт, який відчуває необхідність або якісь потреби, тобто це носій потреб. Потреби споживачів виявляються в споживчому попиті на товари і послуги.

Попит — загальне поняття, у якому відображається фізичний обсяг потреб людей у тому або іншому товарі чи послузі, це природна категорія, що виражає їх бажання, потреби суспільства (ринку). Цей термін, а точніше, його повний варіант — «платоспроможний попит» — увів у наукову лексику видатний англійський економіст Томас Роберт Мальтус (1766-1834).

Попит (demand, D) — залежність між ціною і кількістю економічного блага, яку покупці бажають і можуть купити впродовж певного проміжку часу за різними можливими цінами.

Наявність попиту передбачає:

• бажання купувати продукт;

• спроможність купувати продукт;

• означений проміжок часу, протягом якого покупець має бажання і є спроможний купувати продукт;

• незмінність усіх інших умов.

Величина попиту (Qd) — конкретна кількість блага, яку споживач хоче купити за конкретною ціною.

Величина попиту — це платоспроможна потреба, це можливість споживачів придбати товари або послуги.

Слід розрізняти поняття величина попиту і попит. Величина попиту (обсяг попиту) являє собою кількість товару, яку готовий придбати покупець за конкретною ціною, а повний попит на товар - це готовність споживача придбати товар при всіляких цінах, тобто, функціональна залежність величини попиту від ціни.

Крива попиту — крива, кожна точка якої відповідає значенню:

• величини попиту за відповідного значення ціни економічного блага;

• ціни попиту за відповідного значення кількості економічного блага.

Кількість споживачів позитивно впливає на ринковий попит. Через збільшеннія кількості споживачів на ринку може бути викуплений більший обсяг економічного блага за кожного рівня ціни.

Споживчий попит і його задоволення охоплюють як виробництво, так і обіг благ. Отже, основним фактором, який визначає величину попиту, є ціна. Між ринковою ціною товару і величиною попиту на цей товар існує зворотна залежність, яка називається законом попиту.

Закон попиту: за незмінності всіх інших умов зниження ціни веде до збільшення величини попиту, і навпаки — збільшення ціни веде до зменшення величини попиту.

Отже, закон попиту означає, що за незмінності всіх інших параметрів зниження ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту і навпаки.

Цю залежність можна пояснити дією таких факторів:

1) ціна — це бар’єр, який утримує споживачів від купівлі. Чим вищим є цей бар’єр, тим менше продукту вони купують;

2) споживач потрапляє під дію принципу спадної граничної корисності, за яким споживання наступних одиниць певного продукту приносить щоразу менше задоволення. Тому споживачі купуватимуть додаткові одиниці продукту лише тоді, коли його ціна знижується;

3) за нижчої ціни в споживача виникає стимул придбати дешевший товар замість аналогічних дорожчих товарів, тобто діє ефект заміщення;

4) зниження ціни на продукт збільшує купівельну спроможність грошового доходу споживача, що дає йому змогу купувати більше певного продукту, ніж раніше, і навпаки. У цьому випадку діє ефект доходу .

Закон попиту відображає найбільш типову ситуацію взаємозв’язку «попит-ціна». Але можливий ряд винятків, коли попит реагує на зміну ціни незвично.

1. Ефект снобізму (ефект Веблена). Деякі люди (багаті або які бажають здаватися такими) збільшують покупки в міру зростання цін, прагнучи купувати найбільш дорогі речі з міркувань престижу.

2. Ефект заміщення. Збільшення ціни на який-небудь товар X змушує споживача шукати йому заміну в інших товарах, що задовольняють ту ж потреба, і якщо існує такий товар У, попит на цей замінник (субститут) зростає.

3. Парадокс Гіффена. У деяких випадках зростання ціни на хліб супроводжувалося зростанням його споживання, оскільки покупки більш калорійних продуктів стають їм недоступні.

Попит на товар (його обсяги), а отже, і сукупність відносин економічної власності між різними суб’єктами, залежить від багатьох чинників, передусім, від виду товару, його споживчої вартості, співвідношення між попитом і пропозицією на нього, що фіксується в ціні. Ціна є найважливішим фактором кількості будь-якого продукту, який купують. Проте, на купівлю продукту можуть впливати й інші нецінові чинники.

Основними неціновими чинниками ринкового попиту є:

• смаки й уподобання споживачів;

• кількість споживачів на ринку;

• грошові доходи споживачів;

• ціни на суміжні товари;

• сподівання споживачів щодо майбутніх цін і доходів. 

Економічна природа ринкової пропозиції

В основі пропозиції лежить виробництво товарів, створення послуг зусиллями виробників. Тому крім споживача важливим суб'єктом ринку є створювач благ і послуг — виробник. Виробниками виступають усі юридичні особи, які мають статус підприємця незалежно від розміру підприємства, його форми власності, характеру організації праці і виробництва, результатів його творчої діяльності. Усі ці юридичні особи від найменшої майстерні з одним робітником до найбільших багатогалузевих національних і транснаціональних корпорацій із сотнями тисяч працюючих утворюють єдиний суб’єкт ринку — виробника.

Виробник, створюючи блага і послуги, формує пропозицію товарів на ринку.

Пропозиція (supply, S) — залежність між ціною і кількістю економічного блага, яку виробник бажає та спроможний надавати для продажу на ринку протягом певного проміжку часу за різними можливими цінами.

Величина пропозиції (QS) — це певна кількість товару, який фірма реалізує за певною ціною.

Наявність пропозиції передбачає:

• бажання продати (виробити) продукт;

• спроможність продати (виробити) продукт;

• визначений проміжок часу, протягом якого продавець (виробник) має бажання і є спроможний продавати (виробляти) продукт;

• незмінність усіх інших умов.

Кількість виробників позитивно впливає на ринкову пропозицію. За збільшення кількості виробників на ринку може бути запропонований більший обсяг економічного блага за кожного рівня ціни.

Зв’язок між ціною товару та його пропозицією пояснює закон пропозиції.

Закон пропозиції — зі збільшенням ціни зростає величина пропозиції. Із зменшенням ціни величина пропозиції зменшується.

Потрібно розрізняти пропозицію товарів і величину пропозиції. Пропозиція товарів — це фізичний обсяг вироблених товарів і послуг, це природна категорія, яка виражає виробничі можливості виробників.

Величина пропозиції — це пропозиція, оплачена платоспроможним попитом, це сукупність благ і послуг, куплених на ринку споживачем. В основі величини пропозиції також лежать ціна товару і купівельна спроможність (бюджет) споживачів.

Крім цінових чинників на зміну пропозиції впливають і нецінові чинники. 
Найважливішими з них є:

1) витрати виробництва, зміна цін на ресурси;

2) мета фірми, від якої значною мірою залежатиме рівень цін (якщо фірма прагне завоювати нові ринки збуту, ціни можуть бути нижчими);

3) наявність або відсутність конкурентів на ринку, зростання кількості яких зумовлює збільшення пропозиції незалежно від цін товарів;

4) рівень технології (досконаліша технологія здешевлює виробництво);

5) рівень податків (їх підвищення зменшує можливість підприємств збільшувати виробництво);

6) ціни на інші товари;

7) ефект очікування.

Домашнє завдання

Опрацювати матеріал лекції.

Підготувати: «Економічну шпаргалку» 
(словничок термінів, підказки до теми).

Виконай на вибір одну з вправ  ( письмово) 

                                                         Вправа № 1

У яких випадках термін «попит» має бути замінений на термін «величина попиту»?

1. У результаті зниження цін на земельні ділянки попит на них збільшився.

2. Споживчі доходи зростають, і попит на ювелірні вироби збільшується.

3. У результаті підвищення вартості стрижки волосся попит на послуги перукарів упав.

4. Ціна на білий хліб виросла, і через це зріс попит на чорний хліб.

5. У результаті зниження цін на квіти попит на них збільшився.

6. Споживчі доходи зростають, і попит на автомобілі збільшується.

7. У результаті зростання цін холодильників попит на них зменшився.

8. Ціна на олію зросла, і через це зріс попит на маргарин

                                                            Вправа № 2

У якому випадку термін «пропозиція» має бути замінений терміном «величина пропозиції».

1. Зниження ціни на кукурудзу збільшує щомісячну пропозицію пшениці на ринку сільгосппродукції.

2. У результаті зниження витрат виробництва автомобілів їх пропозиція на ринку різко зросла.

3. Збільшення податку на торгівлю спиртними напоями призвело до скорочення їх пропозиції в магазинах.

4. Унаслідок зниження роздрібних цін на апельсини їх пропозиція на ринку скоротилася.

5. Скорочення попиту на лимонад у зв’язку з холодною погодою знизило його пропозицію.

6. Зниження собівартості призвело до збільшення пропозиції.

7. Зростання доходів швидко призвело до зростання пропозиції.

8. Дотації виробнику збільшують пропозицію.

9. Дотації споживачеві збільшують пропозицію.

IV. Закріплення нових знань і вмінь студентів.

Питання 

1. Чим відрізняються поняття «попит» і «потреба»?

2. Поясніть, чому ефект очікуваних цін створює ілюзію порушення дії закону попиту.

3. Які фактори пропозиції особливо важливі для сучасної ситуації в Україні?

4. Ви — багата людина. Чи будете Ви відмовлятися від своїх звичок, бурхливо реагувати на зміни цін змінами обсягів своїх покупок?

5. Чи можна вважати, що блага Гіффена завжди є благами нижчої споживчої цінності?
Дайте письмову відповідь на 3, 4 запитання або 3,5 запитання .

  
Шановні студенти уважно прочитайте лекцію та виконайте письмово тести на 5 питання - "податкова система" 
та виконайте завдання- дослідження ( наприкінці лекції)

ТЕМА 8: ФІНАНСИ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

ПЛАН

1.     Суть фінансів

2.     Функції фінансів

3.     Фінансова система і підприємства.

4.     Фінанси держави.

5.     Податкова система.

Фінанси- сукупність економічних відносин, пов'язаних з системою утворення та використання фондів грошових ресурсів для задоволення потреб розширеного відтворення. Фінанси включають лише ті відносини, які стосуються процесу утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів на підприємствах, у регіонах і народному господарстві країни загалом.
Суб'єктами фінансових відносин виступають підприємства, громадські організації, державні органи управління, держава в цілому й населення країни.

      Фінанси обслуговують кругооборот та оборот виробничих фондів у грошовій, виробничій і товарній формах, а також охоплюють широкий спектр податкових платежів населення, позики, лотереї, вклади в Ощадбанки тимчасово вільних грошей. Через фінансові важелі держава, у свою чергу, надає населенню кредити, регулює індивідуальну трудову діяльність, здійснює управління соціально-економічними процесами, визначає темпи та пропорції суспільного відтворення. Фінансові відносини складаються також між підприємствами й банками, організаціями матеріально-технічного постачання. Фінансові відносини виникають також у внутрігосподарських зв'язках, особливо за умов розвинутого внутрігосподарського розрахунку, бригадних форм організації праці, оренди структурних підрозділів.

Функції фінансів.

Суть фінансів концентровано виражена у виконанні ними таких функцій: Розподільча функція, здійсненні грошового контролю за використанням матеріальних ресурсів, стимулюванні прогресу. На основі даної функції:
а) здійснюється заміщення вартості спожитих засобів виробництва і утворення первинних доходів у вигляді прибутку, нарахувань на соціальне страхування, утворення резервних і страхових фондів;
б) забезпечуються загальнодержавні потреби, формуються ресурси на утримання і розвиток невиробничої сфери, здійснюється внутрігалузевий, міжгалузевий і міжрегіональний розподіл національного доходу.
Контрольна функція фінансів органічно випливає з розподільчої. Вона передбачає здійснення перевірки дотримання підприємствами та організаціями порядку акумулювання й використання цільових централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів суспільного призначення та виконання фінансових зобов'язань перед державою.

Стимулююча функція фінансів покликана підвищувати ефективність використання факторів виробництва, так регулювати вартісні пропорції, щоб вони створили достатні умови для проведення режиму економії, піднесення продуктивності праці і якості продукції. Будь-яке порушення цієї функції негайно підриває економічну і соціальну стабільність суспільства.

Ні розподільча, ні контрольна функції фінансів за умов адміністративно-командної системи достатньо не вивчалися. Така багаторічна орієнтація призвела до розвалу фінансів, деформації системи господарювання, стимулювала відчуження працівників від засобів виробництва й результатів праці. Нові фінанси повинні органічно цілеспрямовуватись на підвищення ефективності виробництва, зміцнення принципів господарського розрахунку, створення умов для конкуренції та підприємництва.

Фінансова система. Фінанси функціонують через фінансову систему, яка включає сукупність різних форм організації фінансових відносин між державою і підприємствами, між підприємствами, організаціями і їх об'єднаннями, відносини держави з підприємствами та організацій з населенням. Найважливішими інструментами даної системи є податки, платежі до бюджету, платежі за державні кредити, рентні платежі, формування бюджетних і позабюджетних фондів і їх використання для задоволення суспільних потреб та ін. Важливим елементом фінансової системи є Міністерство фінансів України та його органи на місцях. Держава мусить добре врахувати специфіку фінансового ринку і використати такі механізми регулювання кожного з цих інститутів: банківського ринку, ринку цінних паперів і страхового ринку для покращання економічного стану всіх суб'єктів господарського життя і піднесення ефективності суспільного виробництва. І хоча фінансовий ринок в Україні ще не міцний, однак склалася національна банківська система, розпочалася робота первинного ринку цінних паперів, започатковано страховий ринок, що невпинно набирає сили. Основними суб'єктами фінансового ринку є емітенти, інвестори та фінансові посередники. Розвинений фінансовий ринок складається з різноманітних каналів, які можна узагальнити у формі двох груп:

а) канали прямого фінансування, за якими кошти пересуваються безпосередньо від власників заощаджень до позичальників шляхом продажу акцій, облігацій та інших цінних паперів;

б) канали непрямого фінансування, за якими потоки грошових коштів від власника заощаджень до позичальника спрямовуються через фінансових посередників (банки, страхові компанії та інші позичково-заощаджувальні заклади).

Завданням фінансових посередників є спрямування заощаджених коштів від тих, хто заробляє більше, ніж тратить, до тих, хто тратить більше, ніж заробляє. У цьому процесі найважливіші функції виконують банки, тому що вони цілеспрямовано регулюють потоки грошових коштів від власників заощаджень до інвесторів.

Фінансова система України  має досить складну й багаторівневу структуру. Складовими трирівневої системи фінансів є:

•   фінанси первинних структурних ланок економіки, тобто фінанси             підприємств і організацій;
• · державні фінанси; 
•   фінанси населення

Основними принципами побудови даної трирівневої системи фінансів стали:

а) повна економічна самостійність фінансів підприємств і їхнє відокремлення від державних фінансів;

б) самостійність і відособленість державного бюджету від позабюджетних фондів, у тому числі й фонду соціального страхування, пенсійного та інших; в) самофінансування усіх господарських суб'єктів;

г) формування незалежної бази місцевих і регіональних бюджетів;
д) право ведення незалежної фінансової політики для всіх суб'єктів господарювання;
е) розробка і реалізація бізнес-планів кожним з учасників фінансово-господарської діяльності.

Реалізація цих та інших принципів допомогла б фінансам зайняти належне їм місце у всій економічній системі.

Головною умовою комерційного розрахунку підприємств є отримання прибутку і достатньої рентабельності для самофінансування. Якщо фінансово-господарська діяльність не забезпечує цього, то даному суб'єкту господарського життя загрожує банкрутство. Тому найхарактернішими рисами фінансів підприємств, що діють на основі принципів комерційного розрахунку, є:

по-перше, справжня фінансова незалежність. Підприємства самостійно розподіляють отриману виручку, формують і використовують на свій розсуд фонди виробничого і споживацького призначення;

по-друге, фінансові відносини підприємств, що діють на засадах комерційного розрахунку, вільні від дріб'язкової опіки держави. Вона може лише за допомогою економічних важелів регулювати фінансово-господарську діяльність, тобто держава проводить відповідну податкову політику амортизації, експортно-імпортну, валютну тощо. Проте ні держава, ні її органи не можуть перерозподіляти фінансові кошти між підприємствами;
по-третє, суб'єкти фінансових відносин несуть реальну економічну відповідальність за фактичні результати своєї діяльності, своєчасне виконання зобов'язань перед постачальниками, державою, споживачами, банками та ін. Відповідають власним майном, штрафами, фінансовими санкціями. І не можуть розраховувати на покриття своїх збитків коштом державного бюджету чи інших підприємств. Граничною межею відповідальності є ... банкрутство;

по-четверте, у підприємств на засадах комерційного розрахунку складаються різноманітні взаємозв'язки з банками, страховими компаніями, державою. Вони спрямовані на зміцнення комерційних засад, на рівноправні партнерські стосунки, що вигідні усім її учасникам.

Кожен суб'єкт комерційного розрахунку чітко усвідомлює, що ніхто й нічого безплатно не дає. Пільги, якщо й надаються, мають досить обмежений характер. Завдяки комерційному розрахунку на підприємствах формуються нові організаційно-правові відносини, впровадження яких здатне піднести ефективність виробництва на 25-30%. Вся сукупність проблем збалансування доходів і видатків групується у такі чотири розділи балансу підприємства: по-перше, доходи і надходження коштів;

по-друге, видатки і відрахування коштів;

по-третє, кредитні взаємовідносини з банківськими закладами;

по-четверте, взаємовідносини підприємства з бюджетом і позабюджетними фондами.
Специфіка організації фінансів підприємств значною мірою залежить від форми господарювання. Так, за орендної системи фінансові відносини складаються на основі договору, в якому зафіксовано розмір орендної плати. Вона включає амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фондів, обов'язкові платежі в бюджет, відрахування на розвиток виробництва, науки й техніки. Якщо при промислових підприємствах створено кооперативи, то в них формування доходів здійснюється відповідно до Закону про кооперацію та статуту кооперативів. Усі інші відносини з підприємствами вони регулюють на основі укладених договорів. У бюджет кооперативи платять податок з прибутку, ставки якого диференціюються залежно від виду кооперації та вкладу у задоволення потреб населення, умов матеріально-технічного постачання, ціноутворення тощо. Промислові підприємства також самостійно вступають у договірні стосунки з іноземними партнерами й формують спільні підприємства. Договором визначаються такі принципові питання, як право власності у спільному підприємстві, формування й використання резервного та інших фондів, сплата податку з прибутку, а також умови обкладання податком тієї частини прибутку, яку іноземний учасник хоче перевести за кордон. Перспективи розвитку фінансів підприємств органічно пов'язані з роздержавленням та приватизацією. Отже, фінансова політика України, спрямована на збалансування державного бюджету і здійснення структурних змін, має сприяти збільшенню доходів товаровиробників усіх форм господарювання, стимулювати вільне підприємництво та зростання маси прибутку.

Загальнодержавні фінанси.

Фінанси держави - це система грошових фондів, які має держава і які спрямовуються на фінансове забезпечення її функцій: управління, оборону, соціальні гарантії, охорону навколишнього середовища тощо. Фінанси держави як барометр відображають загальний стан економіки.

Державний бюджет - система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це - щорічний баланс надходжень і видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності. Бюджетна система України включає в себе місцеві бюджети: обласні, районні, міські, селищні та сільські. Всі вони мають дві частини: доходи й видатки. Окремою ланкою державних фінансів виступають позабюджетні фонди, які організаційно відокремлені від державного бюджету і мають певну самостійність. Водночас стосовно загального керівництва вони управляються виконавчою і законодавчою владами та місцевими органами. Провідними позабюджетними фондами є: фонд Чорнобиля, фонд соціального страхування, пенсійний фонд, фонд зайнятості населення. Позабюджетні фонди формуються за рахунок спеціальних цільових відрахувань та інших джерел. Це можуть бути також добровільні внески й пожертвування фізичних і юридичних осіб, доходи від позик і грошово-речових лотерей. Зосереджені у цих фондах кошти гарантовано використовуються за своїм призначенням. Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Зокрема, джерелами доходів державного бюджету є: податок з обігу; податок на прибуток підприємств, об 'єднань і організацій; податок на добавлену вартість; акцизні збори; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; надходження від реалізації грошово-речової лотереї та ін., які дають змогу забезпечувати перевищення надходжень державного бюджету України над видатками і цим здійснювати політику стабілізації економіки та фінансів.

Державні видатки - це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і Децентралізованих фондів грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Основними принципами організації державних видатків є: плановість, цілеспрямованість, ефективність використання коштів, безповоротність витрат виділених коштів і дотримання економії.
Специфічну складову частину державних фінансів становлять відносини державного кредиту. Дане залучення здійснюється на фінансовому ринку шляхом емісії облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних паперів. Вони дають змогу у стислі строки покривати фінансові потреби економічного й соціального розвитку, бюджетний дефіцит, сприяти розв'язанню проблем грошового обігу та інфляції.

В основу бюджетної системи кожної країни кладеться її адміністративно-територіальний поділ. Місцевим органам надаються широкі права у встановленні місцевих податків, у визначенні статей видатків. Перші кроки до автономізації місцевих бюджетів зробила й Україна.

     Місцеві бюджети України (понад 5,5 тис.) слугують фінансовим підґрунтям місцевих органів влади. Особливе місце в цьому належить децентралізації, яка довела і показує позитивний результат. Найхарактернішими їх рисами стали самостійність, самофінансування, незалежність від вищого рівня органів управління. Це означає, що кожен місцевий бюджет мусить дбати про свою економічну базу, підтримувати вільне підприємництво, ініціативу, розбудовувати інфраструктуру свого регіону тощо. Основними статтями видатків місцевих бюджетів стали витрати на охорону здоров'я, освіту, житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування.

Податкова система.

А коли виникли податки?

ЦІКАВІ ФАКТИ. Система оподаткування з'явилася з виникненням най­простішої державної моделі. Витоки оподаткування дехто вба­чає в стародавніх жертвопринесеннях, що практикува­лися як майже добровільна данина вищим силам ще до виникнення християнства. Спочатку податки існували у вигляді безсистемних платежів, які носили переважно натуральну форму. Піддані несли повинності особистого характеру або сплачували податки продовольчими товарами, знаряддями для армії. Обсяги виплати податків особливо зростали в тяжкі для країни періоди. І коли передбачались значні видатки, то рада міста встановлювала відсоткові відрахування до казни.

При­клад для організованої податкової системи була і податкова система Римської імперії. Такі по­няття, як «ценз», «акциз», «фіскал», «відкупник» сформувалися ще в її часи. У мир­ний час податки не справлялися зовсім, а витрати покривалися шляхом надавання в оренду гро­мадських земель. Державний же апарат фактично утримував себе сам. Більше того, обрані магістра­ти не тільки виконували державні обов'язки безоплатно, а ще й вно­сили на громадські потреби власні кошти, вважаючи це почесною справою. А от у воєнний час (який практично тривав постійно) грома­дяни Риму обкладалися податками відповідно до їх статку, для чого раз у п'ять років подавали обраним чиновникам-цензорам звіти про свій майновий і родинний стан (ці доку­менти цілком можна розглядати як найпростіші зразки сучасних по­даткових декларацій).

З перетворенням Римської дер­жави на імперію ускладнювалася й податкова система. На завойова­них землях запроваджувалися ко­мунальні (місцеві) податки й повин­ності, причому що запекліший опір чинили римським легіонерам жите­лі скорених земель, то більшим по­датком їх обкладали.

У Візантійській імперії справляли вже 21 різновид тільки прямих по­датків, а також усілякі непрямі й зов­сім дивні. І цей податковий тягар призвів, як відомо, не до процвітан­ня, а до ослаблення держави.

В чому ж полягає  суть податків як економічної категорії?

Податки – дуже складна й надзвичайно впливова на всі економічні явища та процеси фінансова категорія. Податки – це знаряддя перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб у державі.  Можна без перебільшення сказати, що, податки є фінансовим фундаментом існування держави.

За економічним змістом податки – це фінансові відносини між державою і платниками податків з приводу примусового відчуження частини знову створеної вартості з метою формування централізованих фондів грошових ресурсів, необхідних для виконання державою своїх функцій.

Громадяни(фізичні особи) та підприємства (юридичні особи) сплачують частину своїх доходів до державного та місцевих бюджетів у вигляді податків. Тим самим вони створюють підґрунтя для розвитку науки, освіти, культури, охорони здоров’я, гарантування економічної та військової безпеки, зростання соціальних гарантій населенню.
Податки – це обов'язковий елемент економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона вибирає, які політичні сили перебувають при владі. Відсутність податків паралізує фінансову систему держави в цілому, робить її недієздатною і в кінцевому підсумку – позбавленою будь-якого сенсу.

Стягнення державою на користь суспільства певної частки вартості валового внутрішнього продукту (ВВП) у вигляді обов'язкового внеску становить сутність податку.

На яких принципах базується система оподаткування?

ЦІКАВІ ФАКТИ. Під принципами оподаткування слід розуміти основні вихідні положення системи оподаткування. Принципам оподаткування економісти різних поколінь надавали і надають велике теоретичне і практичне значення. Першорядне значення в цьому питанні відводиться Адаму Сміту, який стверджував, що по­датки для платника – ознака не рабства, а волі. Праця «Дослідження про природу і причину багат­ства народів», нарешті, визначила основні прин­ципи оподаткування, які актуальні й дотепер:

Ø принцип справед­ливості – «піддані держави повинні в міру можливо­сті... брати участь в утри­манні уряду, тобто відпо­відно до прибутків, якими вони користуються під за­ступництвом і захистом держави»);

Ø принцип ви­значеності – «податок, що його зобов'язується спла­чувати кожна окрема осо­ба, має бути точно визначеним, а не довільним.» Термін сплати, спосіб платежу, сума платежу – усе це має бути ясним і зрозумілим для платника;

Ø принцип зручності – «кожен податок має стягуватися в той час або в такий спосіб, у який чи який платникові мають бути зручніші для сплати його»;

Ø прин­цип економії  (дешевизни справляння) – «кожен податок має бути так задумано й розроб­лено, щоб він брав і утримував з кишень народу якомога менше понад те, що він приносить дер­жавному казначейству... Неро­зумний податок створює велику спокусу для контрабанди».

Які  функції податків у суспільстві?

Функції податку – це проявлення його сутності в дії, спосіб вираження його

властивостей.

Виходячи із сутності податку як категорійного поняття, можна визначити, що податки виконують три основні функції: фіскальну, розподільно-регулюючу та стимулюючу.

Суть фіскальної функції полягає в тому, що з допомогою податків формуються фінансові ресурси держави. Податки виступають основним (найважливішим) джерелом доходів бюджетів різних рівнів. Так у США податки складають 90% бюджету, У Німеччині – 80%, у Японії – 75%, в Україні 85% - 90%.

Суть розподільчо-регулюючої функції полягає в тому, що за допомогою податків відбувається перерозподіл ВВП між державою та її суб'єктами і через елементи податку держава в змозі регулювати вартісні пропорції такого розподілу.

Суть стимулюючої функції полягає в тому, що вона  спрямована на підтримку розвитку тих або інших економічних явищ.  Вона реалізується через систему пільг і звільнень.  Сучасна система оподатковування надає широкий набір податкових пільг малим підприємствам, підприємствам інвалідів, сільськогосподарським виробникам, організаціям, що здійснюють доброчинну діяльність.

ЦІКАВІ ФАКТИ. Окремі з податків носили парадоксальний характер. За свідками істориків, персидський цар Дарій брав податки євнухами, а правитель Пакистану Раджит Сінгх протягом 21 року збирав податки - по сотні відрізаних голів щорічно. Прусський король Вільгельм Фрідріх ввів податок за носіння париків, ним заохочувались різноманітні бліц-перевірки, коли контролери вдиралися в будинки і зривали з голів господарів парики, таким чином перевіряючи чи за них сплачений податок.

Більшість податків і зборів в Росії започатковано під час царювання Петра І, коли він намагався перетворити Росію в могутню державу і країна потребувала багато коштів. Саме у цей час до основних податків відносили - придворний та кінний збір, драгунський збір, збір на будівництво суден, податки за полоскання білизни, прогін худоби по річці, мито, всього з'явилося 50 різноманітних платежів. Саме у цей час з'явився курйозний податок на носіння бороди.

Який основний нормативний документ регламентує податкові відносини в Україні?

Основним нормативним документом, який регулює податковівідносини в нашій   державі, є Податковий кодекс України. У ньому визначено перелік податків і зборів, які діють в Україні, а також розміри податкових ставок і терміни сплати податків.

Відповідно до Податкового кодексу:

Податок – це обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до законодавства.

Які основні елементи податку?

Основними елементами податку є платники податку (суб’єкти оподаткування), об’єкт оподаткування, база оподаткування,ставка податку, податковий період,  а також податкова пільга.

Платники податку – фізичні та юридичні особи на яких за  законом покладено обов’язок сплачувати податок.

Об'єкт оподаткування – може бути майно, товари, дохід (прибуток) на які нараховується податок.

База оподаткування – це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об'єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення розміру податку.

Ставка податку – розмір податку, який припадає на одиницю оподаткування (грошова одиниця доходу, одиниця земельної площі і т. д.). У практиці оподаткування розрізняють тверді, пропорційні, прогресивні і регресивні ставки податків.

Податкова пільга – це повне або часткове звільнення від сплати податків.

Податковий період – це встановлений законом період часу, з урахуванням якого відбувається обчислення та сплата окремих видів податків та зборів.

ЦІКАВІ ФАКТИ. У XVIII ст. Європа вже мог­ла пишатися раціональною системою справ­ляння податків, як прямих, так і непрямих. З останніх особливу роль відігравав акциз. Процедура його сплати була простою й про­зорою – зазвичай він стягувався безпосередньо біля міських воріт з усіх товарів, що ввозилися й ви­возилися. Іноді податком обкла­далося тільки те, що ввозилося в країну, тобто звільнялися від справляння акцизу товари, що йшли на експорт. Розміри акцизу коливалися зазвичай від 5 до 25%. Якогось наукового обґрунтування розмірів цієї ставки не бу­ло, і подібні «перегини на місцях» неабияк стримували розвиток торгівлі.

З прямих податків ос­новна маса припадала на подушне й прибутко­вий (від них звільнялися дворянство й духівницт­во). Буржуазія й селян­ство віддавали державі у вигляді прямих подат­ків 10-15% усіх своїх доходів.

Наступний  етап у розвитку подат­ків припав у Європі на XIX ст. і був пов'язаний з піднесенням вироб­ництва й економіки. Держава зміни­ла пріоритети: головним об'єктом оподаткування став оборот – пере­хід цінностей від одного суб'єкта до іншого. Відчутним виявився для гро­мадян також податок на спадщину. Поширилися податки на операції та капітал – в основному на його приріст у вигляді відсотків за цінними па­перами або вкладами, дивідендів за акціями, зростання вартості активів.

На наступному етапі ХХ ст.. світової історії оподаткування ознаменувався народженням ПДВ. Поширилися й цільові подат­ки, збирання яких має на меті ви­робництво конкретних суспільних благ, таких як соціальне страху­вання, державне медичне обслуго­вування і пенсійне забезпечення, будівництво доріг тощо.

Отже, починаючи з моменту формування, пройшовши довгий шлях трансформації та розвитку, податки залишаються ефективним знаряддям втілення державної політики з питань соціального розвитку та економіки.  

Які існують види податків та як вони класифікуються?

Хоча в державі існує певна кількість податків, всі їх можна об'єднати у групи за різними ознаками.

Податки на доходи – це група податків, податковою базою яких є наявність доходу чи прибутку. Ця група забезпечує опода­ткування доходів в процесі їх отримання (податок з прибутку, податок з доходів фізичних осіб).

Податки на споживання – це група обов'язкових платежів, що безпосередньо оподатковують процеси споживання. Розмір їх закладений в ціну товару (ПДВ, акцизний податок).

Податки на майно  —  передбачають справляння обов'язкових платежів, податковою базою яких є майно і майновий стан плат­ника податку (податки на землю, нерухомість, капітал).

Прямі податки – це податки, об'єктом яких є дохід або майно платника і вони сплачуються платниками з власних надходжень.

Так, громадяни сплачують податок на доходи фізичних  осіб, величина якого залежить від величини отриманого доходу. Власник будинку сплачуватиме податок на нерухомість. Власник земельної ділянки – плату за землю. До прямих податків відносимо і податок на прибуток підприємств.

Непрямі податки (косвені) – це податки, що встановлюються на товари та послуги у вигляді надбавок до ціни на ці товари та послуги, оплачуються покупцями в момент покупки, а в бюджет держави вносяться продавцями цих товарів та послуг.

Купуючи будь-який товар в магазині ми отримуємо фіскальний чек, в якому крім ціни товару вказується розмір сплаченого податку на додану вартість (ПДВ). Акцизний податок – податок на виробництво та споживання деяких високоприбуткових і монопольних видів товарів, що мають високий попит (наприклад, цигарки, спиртні напої, бензин). Мито – це непрямий податок, що стягує митниця за товари та інші предмети, перевезені (ввезені, вивезені чи транзитні) через митний кордон України.

Загальнодержавні податки — це обов'язкові платежі, які за­тверджуються і запроваджуються Верховною радою України і їх справляння є обов'язковим на всій території країни. Відповідно до Податкового кодексу до загальнодержавних податків відносять:

Ø податок на прибуток підприємств;

Ø податок на доходи фізичних осіб;

Ø податок на додану вартість;

Ø акцизний податок;

Ø екологічний податок;

Ø рентна плата;

Ø мито.

Місцеві податки – це такі обов'язкові платежі, які прийма­ються і запроваджуються місцевими органами влади базового рі­вня і обов'язковість яких характерна для певної території.

До місцевих податків відносять:

Ø податок на майно;

Ø єдиний податок (сплачують малі підприємства і фізичні особи – підприємці, які мають невисокі прибутки;;

Ø збір за місця для паркування транспортних засобів;

Ø туристичний збір.

Механізм і порядок сплати місцевих податків і зборів встановлюється органами місцевого самоврядування (сільськими, селищними, міськими радами) з урахуванням граничних розмірів та ставок, закріплених у Податковому кодексі України.

Регулюючі податки – це обов'язкові платежі, які надходять до декількох рівнів бюджетної системи. Прикладом може бути податок на доходи фізичних осіб 75% якого зараховується до місцевого бюджету, а 25% до державного.

Закріплені податки – це обов'язкові платежі, які надходять тільки до одного рівня бюджетної системи. Прикладом можуть бути всі місцеві податки, які зараховуються тільки до місцевих бюджетів.

Чому ми повинні сплачувати податки?

Страшно навіть уявити, який безлад розпочнеться, якщо люди перестануть сплачувати податки! Держава позбудеться всіх засобів, за рахунок яких вона утримує армію, правоохоронні органи, апарат управління, навчальні заклади, дитячі садки, лікарні... На вулицях та проспектах увечері перестане горіти світло, ніхто не буде прибирати сміття біля будинку, зупиниться громадський транспорт, зрештою країна виявиться беззахисною і нездатною боротися зі злочинністю, а економіка залишиться без тієї підтримки, яка необхідна для її зростання та розвитку.

Саме через це на кожного громадянина України Конституцією покладено обов’язок сплачувати податки і збори в порядку та розмірах, установлених законом. Адже сплативши податки, ми робимо своєрідні інвестиції в майбутнє, забезпечуємо соціальну стабільність і створюємо прийнятні умови.

Дом. завдання

- Проводимо за допомогою тестів (тестові завдання) – правильна відповідь 1 бал.
- Виконати завдання -дослідження після тестів.

ТЕСТ

1. Податки виникли внаслідок:

а) розвитку торгівлі;

б) становлення промисловості;

в) прийняття рішень органами державної влади;

г) виникнення держави.

2. Податки  це:

а) грошові утримання з кожної працівника;

б) грошові і натуральні платежі, що виплачуються з держбюджету;

в) грошові вилучення держави з прибутку і зарплати;

г) це обов'язкові, безумовні платежі до відповідного бюджету, що справляються з

платників податку відповідно до законодавства.

3. До елементів податку належать:
а)  платники податку;

б) об'єкт та база оподаткування;

в) порядок обчислення податку;

г) всі відповіді вірні.

4. Які є функції податків?

а) фіскальна, розподільно-регулююча та стимулююча.

б) Нагромаджувальна і економічна;

в) накопичувальна і стримулювальна;

г) фіскальна, стимулююча і змішана.

5. Суть фіскальної функції полягає в тому, що:

а) за допомогою податків відбувається перерозподіл вартості ВВП між державою та її суб'єктами і через елементи податку;

б) з допомогою податків формуються фінансові ресурси держави;

в) стимулювання збору податків проводиться через систему пільг і звільнень;

г) вірної відповіді немає

6. Суть розподільчо-регулюючої функції полягає в тому, що:

а) за допомогою податків відбувається перерозподіл вартості ВВП між державою та її суб'єктами і через елементи податку;

б) з допомогою податків формуються фінансові ресурси держави;

в) стимулювання збору податків проводиться через систему пільг і звільнень;

г) вірної відповіді немає.

7. За економічним змістом податки поділяють на:

а) доходи, споживання і майно;

б) загальнодержавні і місцеві;

в) кадастрові, деклараційні і попередні;

г) прямі і непрямі.

8. За рівнем запровадження податки поділяють на:

а) прибуток, додану вартість, ресурсні, майно;

б) загальнодержавні і місцеві;

в) кадастрові, деклараційні і попередні;

г) прямі і непрямі.

9. До непрямих податків відносять:

а) податок на прибуток;

б) податок на землю;

в) ПДВ, акцизний податок та мито;

г) податок на майно, єдиний податок.

10. До місцевих податків відносять:

а) податок на майно, єдиний податок., туристичний збір;

б) податок на доходи фізичних осіб;

в) акцизний податок та мито;

г) ПДВ.

Ø Оцінювання роботи студентів . 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1.      Завдання-дослідження:

·   За що ми платимо і скільки (обсяг податкових платежів які сплачує ваша родина).

·   Напрямки використання податкових надходжень державою 

        (на що використовує держава кошти сплачені платниками).

ОПРАЦЮВАТИ

Тема 9: Банки і банківська система

Навчальний посібник Сауляк С.М Основи економічних теорій (Тульчин, 2009)стр. 42-44 
( стислий конспект)

Тема 10: Підприємництво:сутність, функції, види в ринковій економіці

Навчальний посібник Сауляк С.М Основи економічних теорій (Тульчин, 2009) стр. 24-27 
( стислий конспект)

                                                 

Лекція. Тема 11: Капітал підприємств, його кругообіг та обіг.

ПЛАН

1.     Суть кругообігу і обігу коштів підприємств.

2.     Основний і оборотний капітал.

3.     Амортизація, амортизаційний фонд.

4.     Рентабельність.

      Капітал – це економічна категорія, яка відома давно, але отримала новий зміст в умовах ринкових відносин. Як головна економічна база створення і розвитку підприємства, капітал у процесі свого функціонування забезпечує інтереси держави, власників і персоналу.

      Капітал підприємства характеризує загальну вартість засобів у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, які інвестуються у формування його активів.

Велику роль відіграє капітал в економічному розвитку підприємства і в забезпеченні інтересів держави, власників і персоналу виступає головним об’єктом фінансового управління підприємством.

На діючому підприємстві власний капітал має певні основні форми

      Виробництво на підприємстві здійснюється безперервно, тому капітал(виробничий фонд) здійснює кругообіг, відбувається постійний рух капіталу по формулі кругообігу: Г-Т- В -Т1 -Г1

     Обіговий капітал – одна з найважливіших категорій ринкової економіки. Ще К. Маркс відмічав: “Щоб процес виробництва йшов безперервно, елементи обігового капіталу повинні бути постійно закріплені в цьому процесі, як і елементи основного капіталу”. Таким чином, проходячи три фази, обіговий капітал змінює свою натурально-речову форму:

 Г-Т.-В-Т1-Г1  На першій фазі (Г-Т) обіговий капітал, який має первісну форму грошових коштів, перетворюється у виробничі запаси, тобто переходе зі сфери обігу в сферу виробництва. На другій фазі (Т...В...Т1) обіговий капітал безпосередньо бере участь в процесі виробництва і приймає форму незавершеного виробництва, напівфабрикату і готових виробів. Процес виробництва починається тоді коли авансовий капітал витрачається на купівлю засобів виробництва та залучення робочої сили.       

      Засоби виробництва включають предмети праці та знаряддя праці. Предмети праці беруть участь у формуванні витрат на вироблену продукцію. Третя фаза кругообігу обігового капіталу (Т1-Г1) знову здійснюється в сфері обігу. Внаслідок реалізації готової продукції обіговий капітал знову приймає форму грошових коштів.

     Кругообіг коштів – це один цикл руху засобів виробництва через сфери обігу і виробництва з метою збільшення початкової вартості.

Обіг коштів – це безперервно відновлюваний кругообіг капіталу. Час, впродовж якого капітал проходить всі стадії кругообігу, становить час обігу коштів. За одиницю виміру швидкості обігу коштів прийнято один рік.

З прискоренням обігу коштів збільшується виробництво додаткової вартості.

     Додаткова вартість – це та нова вартість, яку створюють робітники, переробляючи сировину на товар.

    А чим більша сума додаткової вартості, тим багатше, економічно могутніше підприємство. Кожен підприємець зацікавлений у тому, щоб обіг його капіталу по формулі: Г-Т-В-Т1-Г1 був якнайшвидшим, тому й намагається добитися того, щоб його товар був якісним і користувався високим попитом на ринку.

     Кожне підприємство, якщо воно вже створене повністю, має необхідні засоби виробництва – машини, устаткування, матеріали, запасні частини, сировину, паливо, транспортні засоби і ін. Все це разом узяте становить його виробничі фонди. Виробничі фонди поділяються на дві великі групи основні : основні і оборотні.

    Основні фонди підприємства – це та частина виробничих фондів, яка складає його основу: виробничі будівлі та споруди, устаткування, передаточні пристрої (електромережі, трубопроводи, газопроводи тощо), транспортні засоби.

      Оборотні фонди – це та частина виробничих фондів підприємства, яка постійно перебуває в русі – зі сфери виробництва у сферу обігу і навпаки: сировина, матеріали, покупні напівфабрикати, паливо і пальне, запасні частини, а також кошти для їх придбання.

      Вартість основних фондів кожного підприємця – це його багатство. Природно, що він кровно зацікавлений у найбільш раціональному їх використанні. Тому він намагається так господарювати, щоб з кожного карбованця вкладеного у засоби виробництва, одержати максимум продукції.

     Узагальнюючим показником використання основних фондів є фондовіддача – показник, який показує, скільки продукції випущено за рік з розрахунку на 1 карбованець основних виробничих фондів.

     Основні фонди -  (основний капітал) – це та частина засобів виробництва, яка з роками переносить свою власну вартість на готовий продукт виробництва впродовж декількох кругообігів. Будинки,споруди, машини, обладнання. Беручи постійну участь в багатьох  технічних циклах, зношуються, передаючи свою вартість вироблюваній продукції.

      Процес поступового перенесення вартості основних фондів на готовий продукт виробництва називається амортизацією.

       Засоби виробництва, зношуючись, втрачають свою вартість, віддають її виробленим товарам. До підприємця ця вартість повертається у вигляді гроші, отриманих від продажу цих товарів. Накопичення таких грошей становить амортизаційний фонд, який підприємець використовує для ремонту або повної заміни зношених засобів виробництва.

Опрацювати лекцію. Дайте письмову відповідь на 4 запитання теми. Що таке рентабельність? Який вплив рентабельності на успішність фірми, підприємства?

Література.

Сауляк С.М. Основи економічних теорій (навчальний посібник) - “Арго”, Тульчин – 2009. с.26-27.

     

ТЕМА: 12 ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК

Питання для теоретичної підготовки

1. Поняття витрат

2.Поняття і види собівартості продукції.

3 Показники собівартості продукції.

4 Групування витрат, що формують собівартість продукції.

1. Поняття витрат

2.Поняття і види собівартості продукції.

3 Показники собівартості продукції.

4 Групування витрат, що формують собівартість продукції.

5 Класифікація витрат за економічними елементами.

6 Класифікація витрат за статтями калькуляції.

7 Джерела і шляхи зниження собівартості продукції.

8 Планування собівартості продукції по факторним методом.

9 Індексний метод розрахунку зниження собівартості продукції.

10 Кошторис витрат і калькуляція собівартості продукції.

11.Методи калькулювання собівартості продукції.

У процесі своєї діяльності підприємство здійснює матеріальні та грошові витрати. Залежно від ролі, яку вони відіграють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи:

1. Витрати, пов'язані з основною діяльністю підприємства. Це витрати на
виробництво   або   реалізацію   продукції,   так   звані   поточні   витрати,   які
відшкодовуються за рахунок виручки від реалізації продукції (послуг).

2.     Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та
оновлення   виробництва.    Одноразові   витрати   на   просте   та   розширене
відтворення   основних   фондів,   приріст   оборотних   коштів   та   формування
додаткової робочої сили для нового виробництва. Джерелами фінансування цих
витрат є амортизаційні відрахування, прибуток, емісія цінних паперів, кредити
тощо.

3.   Витрати   на   соціальний   розвиток   колективу   (соціально-культурні, оздоровчі,  житлово-побутові  та  інші  потреби).   Ці  витрати  не  пов'язані  з процесом виробництва, а тому джерелом їх фінансування є прибуток.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат підприємства мають витрати на виробництво.

Розрізняють витрати економічні та бухгалтерські. Економічні витрати - це всі види виплат постачальникам за сировину та матеріальні ресурси. Ці витрати складаються із зовнішніх (явних) та внутрішніх (неявних або імпліцитних). Зовнішні витрати - це платежі постачальникам матеріальних ресурсів, виплата заробітної плати, нарахування амортизації тощо. Ця група витрат і становитиме бухгалтерські витрати, які фактично відповідають витратам наших підприємств.

Внутрішні витрати мають неявний,  характер, оскільки відображають використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень, активів тощо, за які він формально не платить. Підприємець фактично здійснює ці витрати, але не в явній формі, не в грошовій. Звідси:

Економічні витрати - Імпліцитні = Бухгалтерські витрати.

Поняття "економічні витрати" є загальноприйнятим, бухгалтерські обчислюються на практиці для визначення реальної суми фактично здійснених витрат, оподаткованого прибутку тощо.

Розрізняють витрати на одиницю продукції та загальні витрати на весь обсяг виготовленої продукції (наданих послуг).

При плануванні, обліку та аналізі витрати класифікують за різними ознаками. Основними з  них є ступінь однорідності,  економічна роль  у  формуванні

собівартості, спосіб обчислення на окремі види продукції, зв'язок з обсягом виробництва, час виникнення та обчислення.

Залежно від ступеня однорідності витрати поділяються на прості (елементні) та комплексні. Прості (елементні) - це витрати однорідні за економічним змістом (сировина, основні матеріали, заробітна плата). Комплексні витрати різнорідні за своїм складом, вони охоплюють кілька економічних елементів (витрати на утримання та експлуатацію машин, загально виробничі, втрати від браку тощо).

За економічною роллю у формуванні собівартості продукції витрати поділяють на основні та накладні: основні витрати безпосередньо пов'язані з процесом виготовлення виробів і утворюють їх головний речовий зміст. Це витрати на сировину, основні матеріали, технологічне паливо та енергію, заробітну плату основних виробничих робітників. З допомогою накладних витрат створюються необхідні умови для функціонування виробництва, його організації, управління, обслуговування (загально виробничі витрати).

За способом обчислення на окремі види продукції витрати поділяються на прямі та непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносять на собівартість виготовлення конкретного виду продукції і можуть бути розраховані на її одиницю прямо (матеріали, паливо, заробітна плата). Непрямі витрати пов'язані з виготовленням різних видів продукції, в цьому разі не можна безпосередньо обчислити витрати на окремі види продукції (загально виробничі витрати, витрати на утримання та експлуатацію машин тощо). Непрямі витрати розподіляються на окремі види продукції пропорційно визначеній базі. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі підвищує точність обчислення витрат на одиницю продукції.

Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати - це такі, абсолютна величина яких у даний період при зміні обсягу виробництва в певних межах не змінюється. При істотних змінах обсягів виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, величина постійних витрат змінюється стрибкоподібне, після чого вона знову залишається постійною. Це витрати на утримання й експлуатацію будівель, споруд, управління цехом, орендна плата. До постійних витрат відносять також витрати, які неістотно змінюються внаслідок зміни обсягів виробництва, тому їх називають умовно-постійними.

Змінні витрати - це такі витрати, величина яких у даний період безпосередньо залежить від обсягу виробництва. У свою чергу, змінні витрати поділяють на пропорційні, прогресивні і регресивні.

Пропорційні змінні витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва (коефіцієнт пропорційності дорівнює одиниці). Це витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну заробітну плату.

Прогресивні змінні витрати зростають у відносно більшій пропорції, ніж обсяг виробництва (коефіцієнт пропорційності більший за одиницю). До них можна віднести витрати на відрядно-прогресивну оплату праці.

Регресивні змінні витрати змінюються у відносно меншій пропорції, ніж виробництво (коефіцієнт пропорційності менший за одиницю). До цих витрат

належать  витрати  на  експлуатацію  машин та устаткування,  його  ремонт, інструмент тощо.

Поділ витрат на постійні та змінні дає змогу визначити кількісну залежність різних витрат від змін в умовах виробництва та реалізації при здійсненні планування, виборі варіантів рішень.

Залежно від часу виникнення витрати можуть бути поточними, одноразовими, майбутніми. Поточні витрати здійснюються щоденно в даному періоді, одноразові - це разові витрати, що здійснюються не частіше як один раз на місяць. Майбутні витрати - це витрати, на які резервуються кошти в кошторисно-нормативному порядку (оплата відпусток, сезонні витрати та ін.). Такий вид класифікації дає змогу забезпечити економічно обґрунтований рівномірний у часі розподіл витрат на виробництво продукції.

Собівартість окремих виробів

Основні теоретично-розрахункові положення теми

Собівартість продукції — це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, оскільки у ній відображаються: 

Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.

Види собівартості

в залежності від часу формування затрат

планова

фактична

нормативна

кошторисна

в залежності від місця формування затрат

цехова

виробнича

повна

в залежності від тривалості розрахункового періоду

місячна

квартальна

річна

За складом продукції собівартість буває: собівартість товарної продукції; валової продукції; реалізованої продукції; незавершеного виробництва.

У промисловості розрізняють собівартість: індивідуальну; галузеву.

|| Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції, а галузева (Ссг) — показує середні у галузі витрати на виробництво і

реалізацію продукції, вона визначається за формулою:

             

Ссг  =  ∑Сі*Nі    /     ∑Nі

де Сі — собівартість певного виду продукції на і-ому підприємстві, грн.;

М — кількість виготовленої продукції певного виду на і-му підприємстві, натур, один.;

й — кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний вид продукції.

|| Показниками собівартості продукції, що використовуються в господарській практиці, є:

1 . Затрати на 1 грн. товарної продукції

В_1грн.тп  =  С_{ТП   /}  Q_ТП   ,грн..

де Стп — собівартість всієї товарної продукції підприємства, грн.; ртп — обсяг товарної продукції підприємства, грн.

2.   Собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляцій собівартості окремих видів продукції);

3.  Зниження собівартості порівняльної товарної продукції (використовується на підприємствах зі сталим асортиментом продукції).

В основі групування витрат, що формують собівартість продукції, лежать такі ознаки:

I. Ступінь однорідності витрат.

Всі витрати за цією ознакою поділяються на :

-    одноелементні (прості) — сировина і матеріали, заробітна плата тощо; ці витрати мають єдиний економічний зміст;

комплексні — різнорідні за своїм складом і охоплюють декілька елементів витрат, їх ще називають непрямими (загально виробничі та адміністративні витрати, втрати від браку).

II.  Спосіб віднесення на окремі види  продукції.


Витрати поділяються на:

-  прямі (безпосередньо пов'язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на її одиницю);

-  непрямі (пов'язані з виготовленням різних виробів і не можуть прямо відноситись на той чи інший вид продукції; до них належить заробітна плата управлінського і обслуговуючого персоналу, утримання і експлуатація основних фондів тощо).

III.  Зв"язок з обсягом виробництва.

Витрати поділяються на:

- постійні (їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах;
до них належать витрати на утримання і експлуатацію будівель і споруд, управління).

В складі постійних розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при зміні обсягу виробництва:

- змінні — загальна сума витрат за певний час залежить від обсягу виробництва продукції; 

-  пропорційні — змінюються прямо пропорційно до зміни обсягу виробництва сировина, матеріали, комплектуючі, відрядна заробітна плата;

непропорційні — поділяються на прогресуючі і деградуючі.

Основною є класифікація витрат за економічними елементами і калькуляційними статтями.

|| За економічними елементами затрати формуються відповідно до їх економічного змісту. Елементи затрат є однаковими для всіх галузей і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.

Включають  елементи витрат на виробництво

Матеріальні витрати (сировина, матеріали, комплектуючі, напівфабрикати, паливо, енергія, тара; віднімається вартість повернутих відходів).

Оплата праці (всі форми основної заробітної плати штатного і позаштатного виробничого персоналу підприємства).

відрахування  на  соціальні заходи   (включають  відрахування  на  пенсійне  забезпечення,   на соціальне  страхування,   страхування  на  випадок  безробіття,   на  індивідуальне  страхування;

величина відрахувань встановлюється у відсотках від витрат на оплату праці).

амортизація основних фондів (амортизаційні відрахування на повне відтворення основних фондів за  нормами від  балансової вартості,   інших необоротних матеріальних активів  та нематеріальних активів).

Інші операційні витрати (вартість робіт, послуг сторонніх підприємств,    сума    податків,

зборів,    крім    податків    на прибуток, втрати від курсових різниць, знецінення запасів, псування цінностей, сума фінансових санкцій тощо).

Інші витрати (витрати,  що не належать до перелічених вище елементів;    включаються витрати   на   страхування майна, винагороду за винахідництво, оплата робіт по сертифікації продукції, оплата послуг зв'язку, витрати на інвестиційну і фінансову діяльність підприємства, втрати від надзвичайних подій).

Важливою є класифікація витрат за статтями калькуляції. 
Статті — це затрати, які відрізняються між собою функціональною роллю у виробничому процесі і місцю виникнення. За статтями витрат визначають собівартість одиниці продукції, тобто калькуляцію. Перелік статей калькуляції може бути різним в залежності від галузі промисловості, але, в загальному, може мати такий склад:

1. Сировина і матеріали.

2. Паливо і енергія на технологічні цілі.

3.Заробітна плата виробничих робітників (основна і             додаткова).
4 Відрахування на соціальні заходи виробничих робітників.

5. Загальновиробничі витрати.

6. Адміністративні витрати,

7. Підготовка і освоєння виробництва,

8. Інші виробничі витрати.

9. Витрати на збут (поза виробничі витрати).

|Джерелами зниження собівартості продукції є ті затрати, за рахунок економії яких знижується собівартість продукції, а саме:

-  затрати витраченої праці, які можуть бути знижені за рахунок покращення використання засобів і предметів праці;

-  затрати живої праці, які можуть бути скорочені за рахунок росту продуктивності праці;

адміністративно-управлінські витрати.

Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу у її структурі.

Факторами зниження собівартості є підвищення технічного рівня виробництва, вдосконалення організації виробництва і праці, зміна структури та обсягу продукції, галузеві та інші фактори.

План по собівартості продукції на підприємстві включає такі елементи:

-  планування зниження собівартості товарної продукції;

-  складання кошторису витрат на виробництво;

-  складання планових калькуляцій окремих видів продукції.

|Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження затрат на 1 грн. товарної продукції. Всі фактори, що впливають на зміну цих витрат  можуть бути об'єднані у перелічені вище групи.

Дом. завдання. Опрацюйте лекцію та дайте відповідь на запитання 
( письмово).

- Назвіть групи витрат та охарактеризуйте їх.

- Дайте оцінку простим та комплексним витратам.

- Що таке поточні та майбутні витрати?

-Дайте пояснення собівартості товару.

- Назвіть види собівартості та дайте їм оцінку.


СЕМІНАР 1: Сутність, структура та проблеми розвитку ринку.

                                                План

1. Суть ринку, його функції інфраструктура.
2. Види ринків.
3. Методи регулювання ринку.
4. Закони попиту і пропозиції.
5. Закон конкуренції.
6. Закон вартості.
7. Маркетинг, його зміст, еволюція і функції. 

Література: 

         1.Мочерний С.В. Економічна теорія: Навчальний посібник. - ВЦ "Академія", 2009.

2. Довгань Г.Д. Основи економіки. (10-11) клас: Наочний довідник. - К.;Х.: Веста, 2006, Розділ ІІ,Тема 6-11.

          3. Сауляк С.М. Основи економічних теорій. Навч. посібник. - "Арго", 201.
              Тема 10-12.с.17-24.

Дом. завдання: Підготуйте презентацію з даної теми. (можна презентацію одну з любого запитання даної теми)

СЕМІНАР 2 : 

Підприємства як суб'єкти економічної діяльності. Визначення цілей і напрямків діяльності підприємства.

                           План
1. Форми організації підприємницької діяльності.
2. Кругообіг та обіг коштів підприємства.
3. Витрати виробництва, ціни на продукцію.Дохід підприємства.
4. Заробітна плата як фактор виробництва.
5. Управління підприємством ( фірмою).

Література: 

1.Мочерний С.В. Економічна теорія: Навчальний посібник. - ВЦ "Академія", 2009.
2. Довгань Г.Д. Основи економіки. (10-11) клас: Наочний довідник. - К.;Х.: Веста, 2006, Розділ ІІІ,Тема 13-16
3. Сауляк С.М. Основи економічних теорій. Навч. посібник. - "Арго", 201.
      Тема 13-17.с.25-33.

Дом. завдання: 

1. Підготуйте презентацію одну з п'яти запитань  плану семінару на вибір. Наприклад: "Форми організації підприємницької діялдьності").

2. Напишіть в зошит: "Особисті якості менеджера".( 5-8 якостей).

Тема 13: Доходи і соціальна політика держави.

План
1.Національний дохід.
2.Вторинні або похідні доходи.
2. Мета та принципи соціальної політики.

           

Національний дохід - це частина сукупного суспільного продукту, в якому представлена новостворена протягом року в тій чи іншій країні вартість (V + т).

Національний дохід - це один із основних узагальнюючих статистичних показників, який використовується в системі національних рахунків.

Першу спробу визначити джерела національного доходу зробили меркантилісти, які вважали, що багатство суспільства (вони не вживали термін "НД"нагромаджується у сфері торгівлі (насамперед зовнішньої).

Фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу. Вони вважали, що він створюється у сфері матеріального виробництва (в сільському господарстві і промисловості). Доповнив сферу створення національного доходу і К. Маркс, включивши до неї сферу матеріальних послуг.

Але сфера послуг у той час була розвинута дуже слабо. Сьогодні в сфері послуг розвинутих країн зайнято близько 70 % всього працездатного населення.

Сучасні вчені стверджують, що будь-яка праця є продуктивною, а тому створює національний дохід. Внаслідок цього його виробниками вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в тому числі військовослужбовців, поліцейських, чиновників, служителів культу тощо. Критеріями для західних учених слугує отримання цими категоріями доходів. Західна економічна думка навчилася вимірювати продуктивність праці вчителів, педагогів, учених, працівників охорони здоров’я і визначити їх внесок у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, близько 4-5 дол. прибутку.

За методикою західної економічної науки у сфері послуг створюється основна частка ВВП, в тому числі НД. У США наприкінці 90-х років у цій сфері було сконцентровано 85 % кадрового потенціалу вищої кваліфікації і створювалося 75 % ВВП.( валовий внутрішній продукт)

Наприклад, в Україні при підрахунку величини національного доходу до цього часу майже не враховується внесок працівників сфери нематеріального виробництва. Це зменшує показник економічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом інших держав.

Загальновідомо, що національний дохід в Україні створюється у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, у торгівлі та частково у громадському харчуванні, частково у сфері зв’язку.

Потрібно ретельно слідкувати, щоб до складу національного доходу включалася лише добавлена вартість, створена підприємством (фірмою). Добавлена вартість - ринкова ціна всього обігу суспільного продукту, створеного у даному році, за відрахуванням вартості спожитого капіталу (спожитої вартості).

У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу національного доходу є створення необхідного (V) і додаткового продукту (т). Такий поділ відображає показник норми додаткової вартості або ступеня експлуатації, що визначається як відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у відсотках. Наприкінці 80-х років в обробній промисловості (одній з найпередовіших у народному господарстві) США він становив 70 %, а в колишньому СРСР - 130 %, що свідчило про вищий ступінь експлуатації найманих працівників партійною і радянською верхівкою.

На стадії первинного розподілу національного доходу уся добавлена вартість розподіляється на первинні доходи: заробітну плату, прибуток, процент, дивіденд (дохід на акції), ренту. Первинні або основні доходи виступають як різні за формою особисті доходи. Водночас первинні доходи учасників виробництва можна назвати факторними, тобто кожен з них пов’язаний з певним фактором (ресурсом): заробітна плата - з працею, прибуток - з функціонуючим капіталом, процент - з позичковим капіталом, рента - з природними ресурсами (землею тощо).

Перерозподіл національного доходу здійснюється через державний бюджет, податкову систему, систему ціноутворення, позику, внески до різноманітних фондів і організацій, інфляційний випуск грошей. Через державний бюджет розвинутих країн світу перерозподіляється 40-55 % НД, в Україні у 1994 році - 83 %, у 2000 - 43 %. Первинні доходи в результаті перерозподілу частково трансформуються у вторинні або похідні доходи.

Основне джерело вторинних доходів - податки. Із заробітної плати середнього американського працівника, наприклад, вираховують до 33 % у формі податків, в Україні - до 10 %. У колишньому СРСР високій ступінь експлуатації, пов’язаної з розподілом НД на необхідний і додатковий, значною мірою послаблювався в процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бюджету громадянам безкоштовно надавалися квартири, медичні послуги, освіта тощо.

Офіційний перерозподіл НД фіксується офіційною статистикою. За середньо-статистичними показниками розрив між бідними і багатими в розвинутих країнах світу становить приблизно 1:12 (у колишньому СРСР - 1:5). У процесі капіталізації відносин власності в Україні розрив м₁ іж бідними і багатими зростає і на початку XXI ст. становить 1:50.

У колишньому СРСР частка кримінальної складової "тіньової" економіки наприкінці 80-х років XX ст. складала 22 %. В Україні наприкінці 90-х років XX ст. за кордон було вивезено приблизно 50 млрд. дол. капіталу, понад 40 % грошової маси перебувало поза банківською системою, що свідчить про значний обсяг "тіньової" економіки. Частка тіньової економіки в 2001 році перевищувала 50 % ВВП. Збільшення її обсягів призводить до невиконання державного бюджету (із виведенням економіки з "тіні" можна було б покрити приблизно 70 % бюджетного дефіциту країни).

Вторинні або похідні доходи реалізуються через виплати із соціального страхування, стипендії, проценти за вкладами, виграші за позиками, лотереях тощо.

У результаті розподілу і перерозподілу національного доходу у всіх власників і трудящих груп населення, сімей, окремих громадян, підприємств та установ утворюються кінцеві доходи, з використанням яких пов’язана заключна стадія руху доходу нації - його споживання. Дохід нації призначений для поточного споживання населення та нагромадження. Нагромадження необхідне для розширеного відтворення суспільного виробництва і продукту. Частина національного доходу систематично використовується для нарощування ресурсів і удосконалення виробництва.

Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і нагромадженням 75:25. В Україні у 1961- 1989 роках норма нагромадження скоротилася з 29,3 до 17,9 %, за час економічної кризи - до 9 % НД. Враховуючи досвід країн світу, норму нагромадження в Україні необхідно збільшити до 25- 26 % (нижня її межа - 20 %).

Мета соціальної політики в Україні. Принципи соціальної політики країни в умовах формування ринкових відносин. Завдання соціальної політики держави та напрями її здійснення

Мета соціальної політики в Україні

Становлення нової економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, безпосередньо пов’язане з реформуванням існуючої соціальної політики. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні вже здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, практично ліквідовано адміністративно-командну і розподільчу систему управління, демократичнішими стали трудові відносини.

В основному сформовано недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки та ринок цінних паперів. Разом з тим розрив економічних зв’язків у межах колишнього союзу, нестача енергоносіїв, повільна конверсія значної кількості підприємств оборонного комплексу призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури.

В умовах переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки проблема побудови нової соціальної політики визначається як заходи по соціальному захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо).

Метою соціальної політики держави є забезпечення рівноважного функціонування суспільства без струсів і потрясінь, досягнення в суспільстві злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самодостатнього рівня життєдіяльності людей. Метою соціальної політики також є надання кожному членові суспільства можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати дохід, поліпшувати добробут.

Принципи соціальної політики країни в умовах формування ринкових відносин

Вивчаючи це питання, студенти повинні знати основні принципи соціальної політики в умовах трансформації економіки у ринкову.

Перший принцип. Держава створює умови, за яких кожен працездатний громадянин самозабезпечується при солідарній підтримці суспільства. Держава повинна гарантувати людям таку життєдіяльність, за якої їх добробут має залежати тільки від їхньої праці, розумових здібностей, свідомого ставлення до своєї свободи і своєї відповідальності.

В основу ринкової економіки покладені:

·         приватна власність на засоби виробництва;

·         правові гарантії для підприємців, людей найманої праці, споживачів товарів і послуг;

·         ефективна система управління;

·         результативне застосування економічних стимулів;

·         наявність контролюючих органів.

Другий принцип. Держава і суспільство допомагають хворим і непрацездатним на рівні, що відповідає економічним здобуттям і досягненням країни. Держава може надавати цільову допомогу громадянам, які мають низькі доходи, щоб ці люди мали змогу формувати собі певне майно та нагромаджувати деякі доходи. Допомагати держава може виплатами премій за певними формами заохочення.

Третій принцип. Переважним напрямом соціальної підтримки і захисту населення має бути соціальне страхування. Кожний член суспільства повинен страхуватися і платити страхові внески, що є умовою наступного отримання благ, які надасть йому суспільство в скрутних ситуаціях. Принцип страхування має бути таким: роботодавці та наймані працівники виплачують із заробітної плати внески в рівних частках до певного рівня. Розмір внеску має щорічно переглядатися залежно від змін у середній зарплаті, з якої і обчислюється страховий внесок.

Держава повинна вдосконалювати пенсійне страхування, яке забезпечувало б престарілим людям, що відійшли від активної трудової діяльності, їхню частку в сукупному продукті. Згідно з державною соціальною політикою молоде працездатне населення повинно фінансувати пенсійне забезпечення тих, хто завершив свою трудову діяльність. За цією умовою між поколіннями громадян має діяти як соціальний, так і страховий принцип: той, хто платить більші внески або довше працював за інших, повинен одержувати вищу пенсію.

Четвертий принцип. Державні структури мають спрямовувати свої зусилля на подолання безробіття. Цю важливу проблему передусім мають розв’язувати підприємства і профспілки згідно з тарифними угодами.

Усунути безробіття в короткі строки неможливо, але можна і необхідно здійснювати заходи середньо- і довгострокового характеру.

По-перше, держава повинна створювати і здійснювати програми, розширення і створення нових робочих місць.

По-друге, держава має застосовувати важелі впливу на підвищення конкурентоспроможності підприємств.

По-третє, в країні мають здійснюватись заходи по підвищенню кваліфікації працюючих, тому що багато людей втрачають роботу через недостатню кваліфікацію.

П’ятий принцип. Держава повинна створювати можливості для громадян країни щодо їхнього залучення до участі в суспільному житті, зокрема у створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започаткуванні діяльності кредитних спілок тощо.

Завдання соціальної політики України та напрями її здійснення

Модель соціального устрою в Україні повинна забезпечити: свободу, справедливість, братерство та творчу солідарність людей. У країні мають бути:

·         економічна, політична й ідеологічна багатогранність;

·         пріоритет прав і свобод людини;

·         рівноправність усіх форм власності і господарювання;

·         соціально орієнтована ринкова економіка;

·         парламентсько-президентська модель державного правління з широкими повноваженнями регіонів, де управління місцевими справами реалізовуватиметься населенням і органами, що ним обираються.

У такому суспільстві мають поєднуватися:

·         приватна та інші форми власності;

·         пріоритет національних інтересів;

·         приватна та патріотична ініціативи;

·         можливості забезпечення достатку для всіх людей;

·         щедрість народу України;

·         справедливе і братнє господарювання.

Слід знати, що основними завданнями соціальної політики в умовах сьогодення є:

·         забезпечення стабілізації рівня життя населення;

·         сприяння розвитку України як суверенної демократичної, соціальної, правової держави;

·         забезпечення конституційних прав і гарантій населенню;

·         органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з соціальною політикою;

·         визначення та здійснення заходів національної безпеки держави у соціальній сфері;

·         орієнтація соціальної політики на економічно активне населення, збереження і відтворення трудового потенціалу, утворення необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю, проведення політики заохочення ефективного платоспроможного попиту населення;

·         підвищення якості правових норм, забезпечення збалансованості законодавчих норм та реальних можливостей їх виконання;

·         розробка державної стратегії формування середнього класу, механізму дотримання пропорції співвідношення між рівнями доходів різних верств населення;

·         здійснення реформ у найважливіших напрямах соціальної політики: трудових відносин та оплати праці, рівня життя, зайнятості та соціального захисту населення, освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку і туризму;

·         збалансованість соціальних витрат держави;

·         поетапне забезпечення соціальної спрямованості економіки в національних та регіональних економічних програмах;

·         наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм;

·         координація діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення державних та регіональних програм.

Студенти повинні мати на увазі, що основні напрями соціальної політики в Україні це такі:

·         підвищення добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва та ділової активності;

·         надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахової перепідготовки осіб, які втратили роботу;

·         проведення глибокої пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

·         створення адресної допомоги в грошовій та натуральній формах;

·         сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

·         запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

·         широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства;

·         проведення активної екологічної політики.

Література: 

1.Мочерний С.В. Економічна теорія: Навчальний посібник. - ВЦ "Академія", 2009.
2. Довгань Г.Д. Основи економіки. (10-11) клас: Наочний довідник. - К.;Х.: Веста, 2006,
Розділ ІV,Тема 18-20
3. Сауляк С.М. Основи економічних теорій. Навч. посібник. - "Арго", 201.
   

Дом. завдання:

Опрацюйте лекцію та напишіть бюджет вашої  родини і  джерела його формування.

Тема: 14. Економічне зростання і циклічність економічного розвитку.

План

1.Циклічність та його фази.

а) криза

б) депресія

в) пожвавлення

г) піднесення 

Циклічність - це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Вона є закономірним явищем, яке відбувається у процесі руху від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.

Окремі економічні цикли відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю, відмінностями матеріальної основи їх розвитку, соціально-економічними наслідками. При аналізі циклічності слід усвідомити, що рух економіки відбувається не колом, а по спіралі, від нижчого до вищого рівня розвитку. Циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки, що забезпечує її прогресивний розвиток.

Зміст циклічності багатоаспектний. Вона також досить складна за структурою. З урахуванням тривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі (2-3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40-60 років) і вікові циклічні коливання у вигляді вікових циклів лідерства.

Економічний цикл — рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи економіки, який різною мірою позначається на фазах циклу та інших сферах суспільного відтворення, а отже, і на економічних відносинах.

Економічний цикл охоплюєтакі фази: 

кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке остаточно відображене у новій кризі. Тобто, будь-який цикл має свій пік, коли ділова активність найвища, виробництво працює на повну потужність, і найнижчу точку падіння, коли ділова активність та виробництво знижуються до найнижчого рівня. В період між цими полюсами цикл проходить певні фази, ознаками яких є стан ділової активності, який проявляється у вигляді: завантаженості виробничих потужностей; сукупних обсягів виробництва; загального рівня цін; зайнятості населення (безробіття) і рівня його доходів; прибутків та курсів акцій найбільших корпорацій; динаміки попиту на товари тривалого користування; інвестицій у нове будівництво тощо.

Визначальна роль в економічному циклі належить кризі, яка починає і завершує цикл. Така роль цієї фази циклу визначається тим, що в ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічності суспільного відтворення.

Криза — це скорочення виробництва, яке триває доти, поки не буде встановлена відносна ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції. Основними функціями кризи є тимчасове відновлення рівноваги економічної системи на якісно новій основі внаслідок масового оновлення основного капіталу та санації від збиткових підприємств. Криза виконує стимулюючу функцію, бо змушує швидше запроваджувати нову техніку та ін. Після цього кризове падіння припиняється, а економіка входить у фази депресії, пожвавлення і піднесення. П.-Е. Самуельсон такі фази називає стиснення, пожвавлення, експансія, вершина; К.-Р. Макконнелл і С. Брю — спад, нижня точка спаду, пожвавлення і пік.

Депресія — це застій у розвитку економіки, рух капіталу в цій фазі в'ялий, поступово відновлюються розірвані кризою зв'язки, переливання капіталу в перспективніші галузі, а головне — масове оновлення основного капіталу. Напередодні депресії виникає надлишок основного капіталу, тобто зниження норми прибутку не врівноважується зростанням його кількості, а додаткові інвестиції не приносять додаткового прибутку. У період кризи основний капітал руйнується фізично або знецінюється. Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає вищої точки піднесення.

Пожвавлення — наступна фаза циклу, вперше після початку кризового падіння збільшується попит на засоби виробництва та робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. У суспільній свідомості посилюються позитивні сподівання, відновлюється докризовий рівень економічного розвитку, що зумовлює майбутнє піднесення.

Піднесення — завершальна фаза циклу, яка характеризується тим, що економіка виходить на рівень, що перевершує всі попередні. Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури, збільшується платоспроможний попит, що сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо великих розмірів досягають кредитно-фінансові операції та спекулятивні операції на біржах. Але саме у цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього падіння, які приховуються багато ланковою і розгалуженою торговельною мережею, розвинутою кредитною системою, створенням штучних дефіцитів унаслідок спекуляцій на зростанні цін та ін. І лише в період кризового падіння виявляється реальне становище, справжні масштаби не рівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага як збігання сукупного попиту та сукупної пропозиції — це короткочасний, випадковий стан економічної системи.

Література: 

1.Мочерний С.В. Економічна теорія: Навчальний посібник. - ВЦ "Академія", 2009. 

2. Довгань Г.Д. Основи економіки. (10-11) клас: Наочний довідник. - К.;Х.: Веста, 2006, 

Розділ ІV,Тема 17. с. 68-72

3. Сауляк С.М. Основи економічних теорій. Навч. посібник. - "Арго", 201.

      Тема 19 .с.38-40.

Дом. завдання:  Коротко напишіть (охарактеризуйте) причини економічної кризи в Україні. Чи буде поглиблення економічної кризи в майбутньому? Чому?

Тема: 15 Державне регулювання ринкової економіки

План

1.Економічні функції держави.

2. Форми та методи державного регулювання ринкової економіки.

   Здійснення функцій спрямоване на впорядкування та вдосконалення суспільної, колективної та приватної сфер життєдіяльності людей.

Функції, які виконує держава в сучасних умовах, поділяються на ті, які спрямовані на вдосконалення і розвиток суспільних відносин всередині країни (внутрішні), і ті, що мають на меті налагодження і взаємодію кожної конкретної держави з іншими суб'єктами міжнародних відносин (зовнішні).

У межах кожної країни держава виконує цілий ряд функцій. Серед них важлива роль належить політичній. Вона спрямована на забезпечення певної форми суспільного та гармонійного розвитку суспільства. 

  Виконання державою соціальної функції передбачає створення нею умов для відтворення і розвитку людини — головної продуктивної сили суспільства, формування соціокультурного простору, який сприяв би самореалізації кожної людини, стимулював її до підвищення свого освітнього рівня, зростання професіоналізму, втілення в життя принципів соціальної справедливості.

Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає у забезпеченні нею суверенітету, захисту національних інтересів у межах взаємодії з іншими країнами світового співтовариства на засадах взаємовигідного співробітництва та партнерства. Здійснюючи цю функцію, держава має спрямовувати свої зусилля на налагодження взаємовигідних економічних зв'язків з використанням наявних форм міжнародних економічних відносин з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних організацій.

    Економічні функції держави у найбільш загальному вигляді спрямовані на формування передумов, необхідних для економічного зростання, соціального прогресу суспільства. Усі функції держави в ринковій економіці тісно взаємопов'язані. І якщо політична і соціальна впливають в основному на функціонування і розвиток економічної системи опосередковано, то економічні функції мають безпосередній вплив на цю систему.

  Економічні функції державного регулювання розвитку ринкової економіки реалізуються шляхом використання декількох основних форм. Серед них важлива роль належить бюджетно-податковому регулюванню, спрямованому на забезпечення функціонування державних фінансів, формування державного бюджету та державних витрат. Не менш важливою формою є грошово-кредитне регулювання, яким передбачається забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою, підтримання рівноваги на валютному ринку. За допомогою такої форми, як цінове регулювання, держава впливає на процеси ціноутворення в ринкових умовах.

Адміністративно-економічна форма регулювання ринкової економіки реалізується за допомогою заходів адміністративного та економічного плану, спрямованих на створення умов для ефективного функціонування і розвитку ринкових відносин та досягнення соціальних цілей суспільства. До складових цієї форми належить правове регулювання економічних і соціальних процесів і явищ, коли держава встановлює на основі законодавчих норм правові засади підприємницької діяльності, сприяє формуванню правового середовища для економічного розвитку суспільства.

Охарактеризовані форми державного регулювання, функціонування і розвитку ринкової економіки грунтуються на використанні значної кількості методів. Під методами державного регулювання ринкової економіки мають на увазі способи впливу держави за допомогою законодавчих актів і виконавчих органів на підприємницьку діяльність, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою забезпечення їх ефективної діяльності відповідно до інтересів суспільства.

 Економічні методи державного регулювання ринкової економіки передбачають формування державою матеріальних та фінансових стимулів для ефективної підприємницької діяльності шляхом впливу на економічні інтереси суб'єктів 

господарювання, що визначає поведінку останніх. Ці методи передбачають використання ставки оподаткування, зміну облікової ставки центральним банком країни, регулювання цін і тарифів, валютне регулювання, норми амортизації.

Адміністративні методи ґрунтуються на застосуванні сили державної влади шляхом примусу, заборони або дозволу. Ці методи охоплюють і правові, якими визначаються "правила гри" суб'єктів господарювання. Для цього використовуються закони, укази, декрети, ліцензування, квотування, фіксування рівня цін, різноманітні стандарти і нормативи, контроль за дотриманням законодавства, санкції за їх порушення.

Методи державного регулювання ринкової економіки, які мають орієнтовний, рекомендаційний характер, належать до індикативних. Індикативними є економічні методи, які можна зарахувати до опосередкована засобів державного впливу на функціонування і розвиток ринкової економіки. У практиці регулювання ринкової економіки широко використовуються прямі методи регулювання. Це відбувається тоді, коли держава безпосередньо втручається у протікання економічних процесів, що характерно для адміністративних методів (крім правових, які належать до непрямих методів державного регулювання ринкової економіки). Для цього використовуються такі інструменти, як державні контракти, замовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду.

Специфічним інструментом державного регулювання ринкової економіки є державний сектор. Держава використовує для опосередкованого впливу на приватний сектор та для вирішення тих економічних, соціальних і й інших проблем, які виникають на певному етапі розвитку суспільства.

Отже, для державного регулювання ринкової економіки використовується значна кількість методів, здатних забезпечити її ефективне функціонування і розвиток в інтересах усього суспільства.

Література:

1.Мочерний С.В. Економічна теорія: Навчальний посібник. - ВЦ "Академія", 2009. 

2. Довгань Г.Д. Основи економіки. (10-11) клас: Наочний довідник. - К.;Х.: Веста, 2006, 

Розділ ІV,Тема 17.с.72-73

3. Сауляк С.М. Основи економічних теорій. Навч. посібник. - "Арго", 201.

      Тема 19 .с.44-46.

Домашнє завдання: Дайте відповідь на заптання: Що таке "дефляція" та" інфляція"?

                                 

                     

                                                            СОЦІОЛОГІЯ 

                                        ДЛЯ СТУДЕНТІВ ІІІ-Т та ІІІ- ІБС КУРСІВ

1.

Тема 7: Соціологія конфлікту

Мета: Охарактеризувати загальні поняття про способи розвитку конфліктів та подолання конфліктів; розвивати аналітичне мислення, професійні навички, пам'ять, мислення; виховувати повагу до професії.

Тип заняття: засвоєння нових знань

        Термін "конфлікт"  ( від латинського conflictus ) означає "зіткнення" Конфлікт - це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів.

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлікту завжди є люди або певні соціальні групи та спільноти. Безконфліктного розвитку соціальних систем ( від суспільства до особистості) не існує. 

        Соціологія конфлікту - це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми виникнення та розгортання, а також способи попередження та розв'язання соціальних конфліктів.

Більшість соціологів виділяють такі види конфліктів:

• за способом розв'язання насильницькі або ненасильницькі;
• за сферою розгортання - політичні, соціальні, економічні, організаційні, юридичні,сімейно-побутові, ідеологічні, соціокультурні тощо;
• за напрямом впливу - вертикальні та горизонтальні, залежно від характеру соціальних зв'язків між суб'єктами конфлікту;
• за ступенем виявлення - відкриті та приховані;
• за суб'єктами - внутріособистісні,міжособистісні, міжгрупові, між малими та великимиспільнотами, міжетнічні та міждержавні;
• за наслідками - конструктивні та деструктивні;
• за мотивацією - конфлікти з приводу розподілу владних повноважень і позицій, з приводу розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;
• за масштабами-глобальні, соціальні,  регіональні, локальні;
• за формою - прості( бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні ( суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

     Залежно від типу, форми, важливості самого конфлікту від свої індивідуальних особливостей, кожний учасник конфліктної ситуації обирає той чи інший тип поведінки. 

5 основних  типів поведінки:

1. « Втеча» - грюкання дверима, мовчазний бунт і т. д., проте таким способом конфлікт розв’язати складно, бо причина, що його викликала, залишається;

2. «Поступливість» - перемога віддається супернику без будьякого опору та з явним програшем зі свого боку;

3. «Боротьба» - коли кожний учасник конфлікту прагне перемоги за умови обов’язкового програшу іншого;

4. «Компроміс» - найбільш ефективний тип поведінки при конфліктній ситуації;

5. «Співробітництво» - коли протиріччя постають як потенційний ресурс сумісного розв’язання спільної проблеми.

Можна виокремити такі типи конфліктів:

1. Внутрішньо особистісний – конфлікт всередині особистості, де зіткаються різні компоненти духовної структури людини.

2. Діадний – учасниками конфлікту є дві особи, кожна з яких є суб’єктом – носієм певних цінностей, думок.

3. Внутрішньо груповий – постають усі члени соціально-психологічної групи, приєднуючись до тієї чи іншої сторони.

4. Між груповий -  конфлікт виникає  всередині організації як результат поганого керівництва.

5. Між організаційний – по суті цей тип конфлікту розгортається як конкуренція між організаціями.

Негативні аспекти конфліктів:

1) Ставить під загрозу інтереси учасників конфлікту;

2) Часто ставить під загрозу організаційну структуру;

3) Часто перешкоджає здійсненню швидких змін та реформ;

4) Переростає в насильство та жорстокість;

5) Позбавляє підтримки;

6) Перешкоджає розвитку внутрішньо групових зв’язків;

7) Знижує репутацію та позбавляє довіри;

8) Має ефект «снігової лавини»4

9) Відбувається затрата сил та енергії, трудових ресурсів;

10) Ставить під загрозу навколишні інтереси.

Позитивні наслідки конфліктів:

1) Викликає в учасників почуття спільності та схожості;

2) Тимчасово відкладає на потім інші конфлікти;

3) Сприяє виявленю першочергових завдань;

4) Дозволяє звільнитися від негативних емоцій;

5) Є свідченням того, що скарги чи пропозиції мають бути розглянутими;

6) Стимулює вироблення заходів щодо запобігання конфліктів та їх розв’язання.

  

Отже, конфлікт – це непросто руйнівник посталих систем діяльностей та відносин, це енергетичне поле, в якому народжуються нові ідеї та цінності.

 Домашнє завдання:

Дайте письмову відповідь. 

Можливо Ви були учасником, або свідком конфлікту. Дайте йому оцінку. (Який за типом був конфлікт, які позитивні і негативні наслідки конфлікту, тип поведінки у конфлікті учасників)

Перевір себе

 - Що таке конфлікт?

- Які види конфліктів існують?

- Визначте типи поведінки під час конфлікту.

- Охарактеризуйте позитивні наслідки конфліктів.

- Дайте оцінкунегативним наслідкам конфлікту.

 Література: 

1.Соціологія: Підручник / за ред. Ф. Г. Сокола, Л. Любіцева. Т. Кифяк, Л. Мальська - Київ, 2012. - с.143.

2. Соціологія : Підручник / за ред. док.соціолог. наук. проф. В.М. Пічі. - 4 - видання, виправлене - Львів "Магнолія", 2011. - с.278. 

с.224-243.

Тема Соціологія культури.

Мета заняття: Студенти повинні знати поняття культури, типи та форми культури, елементи культури та функції культури Студенти повинні вміти охарактеризувати поняття культури, типи та форми культури, елементи культури та функції культури

План заняття:

1. Поняття культури

2. Типи та форми культури

3. Елементи культури

4. Функції культури

Основні терміни і поняття: культура, культура елітарна, народна культура, девіантна культура.

1.Поняття культури. Поняття культури є надзвичайно широким, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. За свідченням німецького лінгвіста І.Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін зустрічався тільки у словосполученнях на означення функції чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови) і т. п. У більшості лінгвістів не викликає сумніву те, що своїм походженням слово "культура" (лат. cultura — виховання, освіта, розвиток, шанування) зобов'язане латинським словам colo, colère (вирощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Отже, здавна під культурою розумілися всі ті зміни в навколишньому середовищі, які відбувалися під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Але з XVIII ст. термін "культура" почав застосовуватися щодо людей та їх творчої діяльності, він набув узагальнюючого значення і ним стали називати все створене людиною.

Функцію, яку в житті тварин виконує генетично запрограмована поведінка, в житті людей здебільшого здійснює культура. Культура, по- перше, створюється людьми, а по-друге, цій культурі навчаються. Оскільки культура не набувається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступним поколінням. Цей процес є основою соціалізації. Отже, в соціології культуру визначають як освоєння, гуманізація людиною природи, вдосконалення всього того, що людина вважає природно даним, того, що стихійно виникло в природі, суспільстві, особі; все, створене руками і розумом людини. Культура розглядається в соціології як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження і розповсюдження матеріальних предметів і духовних феноменів.

Сфери прояву людської культури

Можна виділити три основні сфери прояву людської культури:

- ставлення людей до природи (передбачає гармонію зв'язків між людиною і природою);

- ставлення до інших людей (має на меті оптимізацію міжособистісних, міжетнічних, міждержавних відносин, створення культурного клімату взаємовідносин у колективі, сім'ї, в побуті);

- ставлення людини до самої себе (скероване на самопізнання, самовиховання, самовдосконалення, саморозвиток)

2. Типи та форми культури В залежності від рівня, масштабів, форм соціальної взаємодії розрізняють типи та форми культури. Основними типами культури є:

- загальнолюдська культура (у сенсі культури, створеної людством протягом всієї історії його існування);

- суперкультура (у значенні культури, створеної конкретним суспільством, яка передається з покоління в покоління);

- субкультура (в розумінні культури як сукупності переконань, цінностей, норм" зразків поведінки, характерних для певної соціальної спільноти; приклад: національні, професійні субкультури);

- контркультура (у сенсі культурної моделі певної групи, яка протистоїть або знаходиться в конфронтації до панівної супер культури.

    Смелзер наводить приклад відомої контркультури в західному суспільстві — богеми, а в ній — стиль життя і поведінки хіпі. Для їх культури характерним є прагнення до самовияву, бажання жити сьогоднішнім днем, вимога цілковитої свободи, любов до екзотики. Це входить у конфлікт з такими цінностями панівної західної культури, як самодисципліна і самообмеження і т. ін.);

- девіантна культура (як різновид субкультури; притаманна групам з соціально відхиленою поведінкою; приклад—стиль життя кримінальних угрупувань);

- особистісна культура (мається на увазі культура конкретного індивіда). Історично склалися дві форми культури:

висока (елітарна) та народна (фольклорна).

Елітарна культура включала в себе перш за все класичну музику, живопис, літературу, які створювалися професіоналами високого рівня. Народна культура включала фольклор, пісні, танці, міфи, казки, які створювали люди у повсякденному житті. Як правило, елітарна культура створювалася та задовольняла потреби не багатьох, народна ж була пов'язана з життям широких народних мас. У сучасному суспільстві у зв'язку з розвитком засобів масової інформації виникає ще одна форма — масова культура, котра апелює до всіх і розрахована на масове споживання.

3.Елементи культури Основними складовими або елементами культури є:

1. Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі використовуються для збереження, перетворення та передачі інформації.

2. Цінності, що включають життєві цінності (уявлення про щастя, про мету, про сенс життя); вітальні (цінності здоров'я, безпеки, добробуту, сім'ї, цінності освіти, правопорядку та ін.); цінності громадського покликання (соціальне становище); цінності міжособистісного спілкування (чесність, доброзичливість); демократичні цінності (свобода переконань, слова, політичного вибору); партикулярні цінності (віра в Бога).

3. Норми, що уособлюють вимоги до поведінки. Це волевиявлення, яке дає змогу здійснювати соціальний контроль І демонструє зразки поведінки.

4. Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди. Звичай являє собою звичну соціальну регуляцію, яку взято з минулого. Традиції— елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок в історії людства. Обряди — стереотипи символічних колективних дій, які виражають почуття.

4. Функції культури

- пізнавальна (дослідження в галузі культури дають можливість адекватно судити про суспільство в цілому, його спільноти, групи, особистість зокрема);

- функція соціальної пам'яті або передавання соціальної спадщини;

- освітньо-виховна (саме культура робить людину людиною в процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання);

- регулятивна (цінності, ідеали, норми і зразки поведінки певної культури в ході соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку);

- комунікативна (культура виступає засобом спілкування людей);

- інтегративна і дезінтегративна (з одного боку, культура здатна згуртувати людей, а з іншого—вона має властивість поділяти людей, протиставляти їх один одному, іншим спільнотам, оскільки вони належать до різних субкультур

Узагальнення.

Соціологія культури — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності функціонування культури в суспільстві. Поруч з визначенням функцій культури важливим завданням сучасної соціології є аналіз механізму розповсюдження культурних зразків в умовах наявності сучасних засобів масової комунікації, які здатні долати всі фізичні кордони для передачі інформації і глобального розповсюдження будь-яких культурних зразків.

Завдання для перевірки знань

1.Охарактеризуйте структурні елементи культури: цінності, норми, традиції, звичаї.

2. Які складові елементи об’єднує поняття “культура”?

3. Назвіть і охарактеризуйте основні функції культури.

4. У яких сферах проявляється людська культура?

5. Порівняйте емоційні та раціональні складові системи культури.

6. Традиційну культуру іноді ототожнюють з народною завдяки тому, що традиційна вона за змістом, але народна — за суб’єктом. Що у них є спільним та чим вони відрізняються?

7. Чи можна назвати культуру системою, яка самоорганізується, самовідновлюється та самозберігається? Тобто — самодостатньою?

8. Масова культура уніфікує, стандартизує ціннісно-нормативні структури суспільної свідомості. Деякі впливові соціологи об’єдналися під гаслом “Назад до культури!” (Франкфуртська школа). Як ви до цього ставитеся? Можливо, є інші засоби та шляхи регуляції масової культури? Чи можливо це взагалі?

Теми рефератів:

1.       Проблеми культурного відродження в Україні.

2.       Культура — спосіб функціонування цінностей.

Література до теми.

1. Лукашевич М.Й. Соціологія. Загальний курс. Підручник – К..2014.

2. Макєєв С.О.Соціологія. Навчальний посібник. – К., 2013.

3. Піча В.М. Соціологія. Загальний курс. – Львыв: “ Магнолія,2008”. с.165-178.

4. Пилипенко В.Є., Вишняк О.І., Куценко О.Д. Спеціальні та галузеві соціології – К, 2004.

5. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред.. В. Городяненка. – К., 2013.

Домашнє завдання:

Уважно прочитайте лекцію та дайте письмову відповідь на 4,6.
7,8 запитання (на вибір 2 запитання) або підготуйте презентацію.( напишіть реферат)

ТЕМА: Соціологія молоді

План:

1. Сутність, предмет, об'єкт, функції соціології молоді

2. Функціями соціології молоді

3. Основні поняття соціології молоді

1. Сутність, предмет, об'єкт, функції соціології молоді

     

         Проблеми молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі у суспільному житті перебувають у центрі уваги і на стику різних наук. Соціологія відносить їх до найважливіших. Зважаючи на те, що соціальний портрет молоді формується під впливом різноманітних суспільно-політичних і соціальних чинників, соціологія виявляє інтерес до того, яку роль відіграватимуть для молоді певні соціальні цінності, норми моралі, традиції тощо. Для того щоб формування молоді відбувалося адекватно суспільним процесам, необхідно визначити її роль і місце в суспільстві, з'ясувати її труднощі та проблеми. Серед них є традиційні — кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім'ї тощо. Вирішення багатьох проблем залежить від факторів соціального життя. Йдеться про вибір професії, життєвого шляху, самовизначення, професійну мобільність тощо. Не менш актуальними є здоров'я, освіта молоді, спілкування її з дорослими й однолітками.

СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ — галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу.

    У західних країнах соціологічний інтерес до молодіжної проблематики посилювався у періоди загострення так званих «молодіжних» проблем — значний сплеск злочинності, наркоманії, кризові явища у сфері праці (безробіття), освіти, прояви політичного, національного екстремізму тощо. Від соціології суспільство жадало рекомендацій, соціальних технологій, які б могли допомогти йому у вирішенні цих проблем. В Україні склалася подібна ситуація, хоча причини цього дещо інші: насамперед нехтування реальними молодіжними проблемами у колишньому Радянському Союзі, недостатня увага до них в сучасних умовах; розгляд молоді винятково як об'єкта впливу з боку соціальних інститутів. Це спричинило недорозвинутість теоретичних засад соціології молоді, особливості соціологічних досліджень молодіжних проблем на сучасному етапі.

Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти:

·         вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності в суспільстві;

·         аналіз стану та динаміки ціннісних орієнтацій молоді;

·         вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних та естетичних інтересів і позицій;

·         вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді;

·         визначення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж;

·         вивчення механізму формування свідомості молоді, співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку людини;

·         дослідження взаємодії поколінь і визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи;

·         вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії.

Об'єкт соціології молоді — молодь, тобто велика соціально-демографічна група, яку виділяють на підставі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану, соціально-психологічних особливостей.

2. Функціями соціології молоді є:

·         методологічна — забезпечує розробку наукових засад для сучасної соціологічної молодіжної концепції та формування на цій основі сильної державної молодіжної політики;

·         теоретико-пізнавальна — полягає у виробленні специфічного понятійно-категоріального апарату, дослідженні сутнісної характеристики молоді як особливої соціально-демографічної спільноти; — прогностична — виявляє себе у дослідженні актуальних економічних, правових та соціальних проблем молоді, виробленні коротко- і довгострокових прогнозів їх розвитку; — практична — пов'язана з виробленням сучасних методик комплексного вивчення молодіжних проблем, встановленням ефективних механізмів, забезпеченням тісного зв'язку дослідницьких інституттів, лабораторій з державними і громадськими структурами, що працюють з молоддю;

·         управлінська — реалізується через науково обґрунтовані методи та форми діяльності державних, громадських установ щодо регулювання соціальних процесів у молодіжному середовищі. 

Вивчення молодіжних проблем відбувається за багатьма напрямами, у різноманітних сферах життєдіяльності: праці, навчанні, сім'ї, неформальних організаціях, під час дозвілля, що передбачає активний обмін інформацією з іншими зацікавленими науками. Наприклад, демографія виявляє тенденції кількісних змін молоді у структурі населення, рівень народжуваності, смертності, співвідношення кількості молодих чоловіків і жінок тощо. Разом із соціологією молоді вона досліджує проблеми вікових меж, вікової дискримінації, зміни поколінь, специфіки соціального статусу молоді, що перебуває у перехідному стані, послідовність життєвих подій. Психологія досліджує вікові особливості свідомості та поведінки молоді, вікові зміни у структурі особистості, процес акселерації, динаміку інтелектуального, емоційного розвитку тощо.

Молодіжні проблеми вивчають також соціологія праці, соціологія освіти, соціологія шлюбу і сім'ї, соціологія виховання, соціологія девіантної поведінки. Ці галузі соціологічного знання досліджують молодь в окремих сферах її життєдіяльності.

3. Визначення поняття «молодь» важливе не тільки для вироблення єдиного підходу до встановлення вікових меж молоді, а й для з'ясування сутності молоді, її місця у соціальній структурі суспільства, соціальних показників, які відображають специфіку її соціального статусу.

Найчастіше при цьому вдаються до використання вікових ознак як найголовнішого параметра, що характеризує молодь як певну соціально-демографічну групу. Нерідко розглядають молодь як перехідну фазу від соціальної ролі дитини до соціальної ролі дорослого. Інколи її визначають як соціально-демографічну групу, що перебуває в процесі соціалізації. Відповідно найважливішими її характеристиками є не стільки вікові параметри, скільки соціальні показники процесу соціалізації. Конкретнішим є поділ молоді на внутрішні групи за соціально-професійними та віковими ознаками у взаємодії з їх духовним світом і поведінкою.

     У вітчизняній соціології молодь трактується як соціальна спільнота, що посідає певне місце в соціальній структурі суспільства і набуває соціального статусу в різноманітних соціальних структурах (соціально-класові, професійно-трудові, соціально-політичні тощо), має спільні проблеми, соціальні потреби та інтереси, особливості життєдіяльності тощо.

Дискусійним і дотепер є питання вікової періодизації молоді. Згідно з найпоширенішою точкою зору віковими межами молоді вважається період від 16 до 30 років. Існують й інші погляди на вікові межі молоді: 11—25, 15—28, 16—24 роки тощо. Останнім часом нижньою межею молодіжного віку вважається 14, верхньою — 35 років. В основу цієї точки зору (14— 35 років) покладено тезу про «продовження юності», збільшення часу входження у соціальне життя. Розширення загальноприйнятих у 60—70-ті роки XX ст. вікових меж молоді від 16—30 до 14—35 років відображає об'єктивні процеси в розвитку людства. 

 Учені дискутують щодо понять. Йдеться насамперед про такі поняття, як «становлення молоді» (І. Кон, Є. Головаха), «вибір професії», «професійне самовизначення», «професійна мобільність» (В. Осовський, Л. Шпак, Л. Аза, О. Вишняк, В. Шуб-кін), «становлення молодого спеціаліста» (О. Якуба, Д. Зюзін) тощо. 

 Предметом наукового аналізу стали соціально-психологічні особливості, розвиток інтересів та потреб молодих людей. Вважають, що молодь, порівняно із старшими поколіннями, є нетерпимішою, гостріше реагує на суперечності дійсності, не так жорстко «вписана» у суспільство, мобільніша, швидше засвоює нове. її характеризують і підвищена вимогливість, критичність до старших поколінь, недооцінка об'єктивної зумовленості досвіду старших за віком, переоцінка власної здатності до самостійної діяльності. Саме в молодості динамічно формуються соціальні мотивації, самоаналіз і швидкість реакції, проте значно менше, ніж у дорослому віці, турбують безпека близьких і відповідальність за них.

 Багато дослідників вважає, охоплює вікові межі від 11—12 до 18 років. У західних джерелах використовують й інші дефініції щодо визначення молодіжного віку. Найбільш уживаний термін «тінейджер» — юнаки і дівчата віком від 13 до 19 років. Ці вікові межі дещо не збігаються з межами юнацького віку, який виражає незрілість, колективний стиль (групова поведінка, належність до певного напряму моди, музики, літератури тощо).

Окремі дослідження молодіжних проблем з'явилися ще наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з дослідженням проблем молодіжної сім'ї, сімейної соціалізації, проблем студентства та молоді, що навчається, вивчення матеріального становища і побуту студентства, використання неповнолітніх у сфері праці тощо.

Перший етап формування вітчизняної соціології молоді охоплює 20—30 роки XX ст.  Важливе значення у цей період приділялося працюючій молоді, яка мала істотну питому вагу у трудових ресурсах країни (кожний п'ятий працюючий на виробництві, сільському господарстві був віком від 14 до 22 років, причому 28 млн. молодих людей проживало у сільській місцевості, а 4 млн. — у містах ). Особливого значення надавалось вивченню робітничої молоді, джерел поповнення робітничого класу, мотивів обрання професії, інтересів і потреб, проведення вільного часу, поглядів молоді на тогочасні проблеми. Наступний період у розвитку соціології молоді починається з середини 60-х та закінчується у 80-ті роки. На тлі загального політичного потепління і пов'язаного з ним відродження соціологічних досліджень відбувається формування соціології молоді, яка здебільшого переймається вивченням громадської думки молоді з актуальних тогочасних проблем. Посилення інтересу до молодіжної проблематики було пов'язано також з націленістю на виховання молоді у комуністичному дусі. Тоді й була висунута та обґрунтована ідея комплексного дослідження людини у єдності всіх ступенів її життєвого циклу. Значна увага в ці роки приділялась комуністичному вихованню, професійному становленню, ставленню молоді до праці, соціалістичному змаганню. З одного боку, це свідчить про жорсткий ідеологічний вплив на соціологію з боку партійних структур, а з іншого — про орієнтацію її на соціальне замовлення.

У 90-ті роки розпочалася нова хвиля інтересу українських вчених до молодіжної проблематики. В основному наукові дослідження розгорталися за такими напрямами: економічні проблеми молоді; особливості формування трудових орієнтацій та життєвих планів різноманітних її соціально-демографічних категорій; підготовка молоді до праці в умовах реформи загальноосвітної професійної школи, об'єктивні та суб'єктивні чинники трудової активності молоді, її політична інформованість та суспільно-політична активність, тенденції й проблеми побуту, дозвілля молоді; життєве самовизначення молоді; формування молодого спеціаліста; соціальна зрілість молоді, проблеми життєвого самовизначення, досягнення життєвого успіху. Український науково-дослідний інститут проблем молоді зосередив свою діяльність на фундаментальних і пошукових дослідженях проблем молоді, аналізі та прогнозуванні ситуації у молодіжному середовищі, встановленні та налагодженні зв'язків з організаціями в Україні та за її межами, які працюють у сфері молодіжної проблематики. Інститут підготував статистичний довідник «Молодь України», інформація якого охоплює основні сфери життєдіяльності юнаків і дівчат. Але економічна та соціальна криза наприкінці XX ст. ускладнила функціонування як загальнотеоретичної, так і галузевої соціології. За відсутності фінансування майже не проводяться масштабні дослідження, які б могли з'ясувати молодіжні проблеми в умовах трансформації політичної, соціально-економічної систем. Значно скоротилась кількість дослідних центрів, проблемних лабораторій з вивчення сучасної молоді. Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем, серед яких найголовнішими є:

·  низький рівень життя, безробіття і значна економічна та соціальна залежність від батьків;

·     шлюбно-сімейні проблеми (високий рівень розлучень, сімейних конфліктів);

·         низька народжуваність — вже протягом трьох з половиною десятиліть в Україні зберігається рівень народжуваності, який не забезпечує навіть відтворення поколінь;

·         матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для поліпшення житлових умов;

·         поганий стан здоров'я і зростання рівня соціальних відхилень (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція);

·         втрата ідеалів, соціальної перспективи, життєвого оптимізму.

Постійно скорочується питома вага молоді щодо всього населення. В Україні за останні десять років її кількість знизилася з 22 до 20%. За всіма прогнозами, ця тенденція триватиме і надалі. Вирішення цих проблем потребує розробки і втілення у соціальну практику державної молодіжної політики, яка повинна бути зорієнтована на створення нової системи професійної підготовки молоді з урахуванням тенденцій сучасного соціально-економічного буття, потреб ринку праці, подолання відчуження молоді від політичних та суспільних процесів. Але на рубежі XX—XXI ст. ефективній молодіжній політиці стали на заваді:

·         дефіцит соціально-економічних ресурсів, які б могли бути використані для вирішення молодіжних проблем;

·         зниження життєвого рівня молоді, що спричиняє песимізм, соціальну апатію;

·         невідповідність рівня професійної підготовки молоді реальним потребам суспільства;

·         слабка консолідованість молодіжного руху.

У зв'язку з цим нового значення набуває соціологія молоді як спеціальна наука, що вивчає закономірності формування розвитку і відтворення молодого покоління.

                
Література.

1.     Соціологія: Підручник / За ред.. док. Соціолог. Наук, проф.. В.М. Пічі. – 4 – тє видання, виправлене. – Львів: “Магнолія 2014”/ - 278. c.191-205.

Запитання (дайте письмову відповідь на 1 запитання та 2,3,4 за вибором ( письмово).

1. До яких  ланок соціологічного знання належить соціологія молоді:
а) до загальних теорій соціології;
б) до спеціальних соціологічних теорій;
в) до галузевих соціологічних теорій;
г) до емпіричних соціологічних досліджень.
2. Дайте визначення  соціології молоді. Як змінились уявлення про соціологію молоді та її завдання протягом останніх років?
3. Що таке молодіжні проблеми? Які види молодіжних проблем ви можете назвати?
4. Охарактеризуйте суть державної  молодіжної політики в Україні. Яке місце в ній займає соціологія молоді?

ТЕМА: Методика організації соціологічних досліджень План 1. Поняття методу в соціології 2. Метод спостереження 3. Метод експерименту 4.Метод аналізу документів 5. Опитування ( анкетування, інтерв’ю) У соціології метод - це спосіб отримання вірогідних соціологічних знань, сукупність застосовуваних прийомів, процедур і операцій для емпіричного і теоретичного пізнання соціальної реальності. На рівні побутових уявлень пересічних людей соціологія пов'язується насамперед із проведенням анкетування. Однак насправді соціолог може використати такі різноманітні дослідницькі процедури, як експеримент, спостереження, аналіз документів, експертні оцінки, соціометрію, інтерв'ю тощо. Метод спостереження в соціології Спостереження у соціології - це метод цілеспрямованого, планомірного, певним способом фіксованого сприйняття об'єкта, який досліджують. Найчастіше метод спостереження використовують при дослідженні поведінки індивідів і груп та форм спілкування, тобто при візуальному охопленні певної соціальної дії. Його можна застосовувати в дослідженні конфліктних ситуацій, бо багато з них проявляється саме у вчинках і подіях, які можна зафіксувати і проаналізувати. Позитивними рисами цього методу є: - здійснення спостереження одночасно з розгортанням і розвитком явищ, що їх досліджують; - можливість безпосереднього сприйняття поведінки людей у конкретних умовах і в реальному часі; - можливість широкого охоплення події й опису взаємодії всіх її учасників; - незалежність дій об'єктів спостереження від соціолога-спостерігача. До вад методу спостереження зараховують: - обмеженість і частковий характер кожної ситуації, яку спостерігають. Це означає, що отримані висновки можуть бути узагальнені й поширені на масштабніші ситуації лише з великою обережністю; - складність, а інколи й просто неможливість повторений спостережень. Типи спостережень Існує декілька типів спостереження у соціології. Найпопулярніше серед дослідників сучасності - включене спостереження, коли соціолог безпосередньо входить у соціальний процес і соціальну групу, що їх вивчають, коли він контактує і діє разом з тими, за ким він спостерігає. Це дає змогу досліджувати явище зсередини, глибоко вникнути в суть проблеми (у нашому разі конфлікту), зрозуміти причини її виникнення і загострення. Польове спостереження відбувається у природних умовах: у цехах, службах, на будівництві тощо. Лабораторне спостереження потребує створення спеціально обладнаних приміщень. Є спостереження систематичні й випадкові, структуралізовані (тобто такі, що їх здійснюють за розробленим заздалегідь планом) і неструктуралізовані (за яких визначають лише об'єкт обстеження). Метод експерименту в соціології Експеримент як метод дослідження розвивався передусім у природознавстві. Експеримент у соціології - це засіб отримання інформації про кількісні та якісні зміни показників діяльності й поведінки об'єкта внаслідок дії на нього певних чинників (змінних), якими можна керувати і котрі можна контролювати Головна мета його здійснення - перевірка тих чи інших гіпотез, результати яких мають прямий вихід на практику, на різноманітні управлінські рішення. Різновиди експериментів Серед різновидів експерименту можна назвати польові (коли група перебуває у природних умовах свого функціонування) і лабораторні (коли експериментальну ситуацію і групи формують штучно). Вирізняють також експерименти лінійні (коли аналізу підлягає одна й та сама група) і паралельні (коли в експерименті беруть участь дві групи: контрольна зі сталими характеристиками й експериментальна зі зміненими характеристиками Метод аналізу документів Метод аналізу документів у соціології є одним з обов'язкових, з якого починаються практично всі дослідження. Документи поділяються на статистичні (у числових виразах) і словесні (у формі тексту); офіційні (що мають службовий характер) і неофіційні (які не мають офіційного підтвердження їх правильності та дієвості), суспільні й особисті тощо. Опитування та сфера його застосування Найпоширенішим і частовживаним у соціології є метод опитування. Він охоплює використання таких дослідницьких процедур, як анкетування, поштове опитування, інтерв'ю. Опитування - це метод безпосереднього або опосередкованого збирання первинної вербальної (тобто переданої у словесній формі) інформації. Вирізняють заочні й прямі, стандартизовані (за наперед розробленим планом) і нестандартизовані (вільні), одноразові й багаторазові опитування, а також опитування експертів. - Анкетування Серед видів опитування чільне місце посідає анкетування, основним інструментом якого є питальник, або анкета. На перший погляд нема нічого легшого і простішого, ніж розробка питальника на будь-яку тему, пов'язану з проблемною ситуацією. Структура анкети Насамперед це вимоги до структури анкети, її складовими повинні бути: 1. Вступ (звернення до респондентів із коротким викладом теми, мети, завдань опитування, назвою організації або служби, яка його здійснює, з інструкціями щодо процедури заповнення анкети, із посиланням на анонімність опитування й використання його результатів лише з науковою метою). 2. Блоки простих запитань, нейтральних за змістом (крім пізнавальної мети, вони забезпечують полегшене входження респондентів у процес опитування, пробуджують їх зацікавлення, формують психологічну установку на співробітництво з дослідниками, вводять у коло обговорюваних проблем). 3. Блоки складніших запитань, які потребують аналізу й роздумів, активізації пам'яті, підвищеної зосередженості й уваги. Саме тут міститься ядро дослідження, збирається основна первинна соціологічна інформація. 4. Прикінцеві запитання, які мають бути достатньо простими, знімати психологічну напруженість у респондентів, дати можливість їм відчути, що вони брали участь у важливій і потрібній роботі. 5. "Паспортичка", або блок із питаннями, що розкривають соціально-демографічні, професійно-освітні, етнічні, культурні тощо характеристики респондентів (стать, вік, сімейний стан, місце проживання, національність, рідна мова, ставлення до релігії, освіта, професійна підготовка, місце праці, стаж роботи тощо). Запитання, внесені в анкету, поділяють на різні типи. Це можуть бути відкриті запитання, коли дослідник ставить запитання і залишає вільне місце для власноручного запису відповіді респондента. Наприклад: "Вкажіть, будь ласка, якими, на Вашу думку, є основні причини конфлікту між робітниками та адміністрацією Вашого підприємства?" (місце для відповіді) Перевага відкритих запитань полягає в тому, що їх легко сформулювати і що вони не обмежують вибору варіантів відповідей, які може подати дослідник. Закриті запитання та їх різновиди Закриті запитання - це такі, на які в анкеті наведено в міру можливого повний набір варіантів відповідей, а респонденту лишається тільки позначити той варіант, який відповідає його думці. Альтернативні закриті запитання передбачають вибір респондентами лише одного варіанта відповіді, внаслідок чого сума відповідей на всі варіанти становить 100 %. Наприклад: "Як Ви виконуєте виробничі завдання?" 1. Звичайно перевиконую норму виробітку (7 %). 2. Звичайно виконую норму виробітку (43 %). 3. Інколи не виконую норми виробітку (33 %). 4. Практично не вдається виконувати норми виробітку (17 %). Як бачимо, сума відповідей у відсотках дорівнює 100. Неальтернативні закриті питання допускають вибір респондентами декількох варіантів відповідей на одне й те саме запитання, тому їх сума переважно перевищує 100 %. Наприклад: "Які чинники, на Вашу думку, є причинами виникнення конфліктної ситуації у Вашому трудовому колективі?" 1. Чинники, пов'язані зі статтю і віком робітників (44 %). 2. Чинники, пов'язані із сімейним станом робітників (9 %). 3. Чинники, пов'язані зі ставленням робітників до праці (13%). 4. Чинники, пов'язані з поганою якістю планування (66 %). 5. Чинники, пов'язані з недосконалою організацією праці з боку адміністрації (39 %). Напівзакриті запитання - це така їх форма, коли спочатку перелічують усі можливі варіанти відповідей, а в кінці залишають місце для власноручно написаної відповіді респондента, якщо він вважає, що жоден із наведених варіантів відповідей не віддзеркалює його думки. Іншими словами, напівзакриті запитання - це комбінація відкритих і закритих запитань в одному. Якісні методи соціологічного дослідження Анкетне опитування є найбільш розповсюдженим кількісним методом одержання соціологічної інформації. ( можна одночасно опитати велику кількість людей) Інтерв'ю як метод якісного соціологічного дослідження  Інтерв'ю відноситься до опитувальних методів якісної соціології і стисло означується як спосіб одержання інформації за допомогою усного опитування (бесіди). Суть інтерв'ю полягає в тому, що відбувається бесіда за заздалегідь складеним планом, яка передбачає прямий контакт інтерв'юера (тобто спеціально підготованого соціолога-виконавця) з респондентом (людиною, з якою дослідник веде цю бесіду), в ході якої перший скрупульозно реєструє відповіді другого. Переваги і вади інтерв'ю Інтерв'ю випереджає анкетування за такими параметрами: - у ньому практично нема питань без відповідей; - невизначені або суперечливі відповіді можуть бути уточненими; - спостереження за респондентом уможливлює фіксацію і словесних відповідей, і його безпосередніх невербальних реакцій, що збагачує соціологічну інформацію за рахунок одержання і врахування емоцій і почуттів опитуваних. Унаслідок викладеного вище соціологічні дані, одержані завдяки проведенню інтерв'ю, є більш повними, глибокими, різнобічними і достовірними порівняно із анкетуванням, де немає живого діалогу дослідника і респондента, оскільки контакт опосередковується питальником. Головні ж недоліки методу інтерв'ювання полягають у тому, що за його допомогою можна опитати дуже невелику кількість респондентів, а кількість інтерв'юерів має бути максимально великою, до того ж самі вони потребують спеціального навчання. До цього варто додати суттєві затрати часу і коштів, особливо для підготовки інтерв'юерів, бо різні типи інтерв'ю вимагають наявності різних наборів знань і вмінь. Типи інтерв'ю 1. Формалізоване (бесіда за детально розробленою програмою, запитаннями, варіантами відповідей). 2. Напівструктуроване (коли дослідники визначають лише головні питання, довкола яких розгортається бесіда із спонтанним включенням незапланованих раніше запитань). 3. Неформалізоване (тобто довша за часом бесіда за загальною програмою, але без конкретних запитань). За числом тем, що обговорюються, можна виділити фокусоване(всебічне обговорення однієї теми) та нефокусоване (бесіда довкола різноманітних тем) інтерв'ю. І, нарешті, залежно від кількості респондентів виділяються індивідуальне (або особистісне) інтерв'ю з одним опитуваним віч-на-віч, без сторонньої присутності, та групове інтерв'ю (тобто бесіда одного інтерв'юера з декількома людьми). Фокус-групова дискусія Групове інтерв'ю у вигляді фокус-групи Суть методу ФГД полягає в організації групової дискусії довкола кількох споріднених і наперед визначених питань (кількістю не більше 10) згідно із заздалегідь складеним планом, яку проводить модератор. Оптимальна кількість учасників ФГД різними вченими оцінюється по-різному: у зарубіжних дослідженнях такого ґатунку зазвичай беруть участь від 6 до 10 осіб, у вітчизняних їхня кількість може сягати й 12, але не більше. Програми обробки соціологічної інформації У програмі також необхідно зазначити, за допомогою яких комп'ютерних програм здійснюватиметься обробка первинної соціологічної інформації. Наприклад, у разі проведення анкетування комп'ютерна обробка одержаної інформації може здійснюватися за допомогою двох програм: - української програми ОСА (тобто програмної обробки соціологічних анкет, складеної А. Горбачиком, котра нині існує в кількох варіантах. Ця програма розроблена на базі Київського міжнародного інституту соціології при Університеті "Києво-Могилянська Академія" і її можна вважати цілком достатньою для первинної обробки отриманих даних); - американської програми SPSS (тобто статистичної програми для соціальних наук. її використовують у тих випадках, коли необхідно здійснити глибший аналіз даних переважно професійними соціологами). Література:  Піча В.М Соціологія: Підручник - Львів: "Магнолія" 2016.- 278. с.244-269. Дом. завдання:  Складіть анкету на любу тему. БАЖАЮ УСПІХУ.